Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Кітс, який, не надто перебільшуючи, міг написати: «Я нічого не знаю, бо нічого не читав», усе ж за сторінкою шкільної енциклопедії відчув дух Греції; вишуканий доказ його здогаду (чи відтворення) полягає в тому, що в непримітному солов’ї однієї ночі він відчув солов’я Платона. Кітс, можливо, нездатний пояснити слово «архетип», випередив на чверть століття тезу Шопенгауера.
Прояснивши першу проблему, слід прояснити й другу, зовсім іншого характеру. Чому цього очевидного висновку не дійшли Геррод, Лівіс та інші?[419] Лівіс викладав у одному з коледжів Кембриджа — міста, що в XVII столітті прихистило й дало назву Cambridge Platonists[420]; Бриджес написав у дусі платонізму вірш «The fourth dimension»[421]; простий перелік цих фактів, здається, ускладнює загадку. Якщо не помиляюсь, її суть криється в деяких особливостях британського менталітету.
Колрідж зазначив якось, що всі люди народжуються послідовниками Аристотеля або Платона. Останні вбачають у класах, розрядах і видах реальність, перші — узагальнення; для них мова — не що інше, як непевна гра символів, для других — карта Всесвіту. Послідовник Платона знає, що світ — це своєрідний космос, порядок; послідовнику Аристотеля цей порядок може видатися помилкою або вигадкою нашого небезстороннього розуму. Крізь відстань і час два безсмертних антагоністи змінюють мови та імена: з одного боку це Парменід, Платон, Спіноза, Кант, Френсіс Бредлі; з іншого — Геракліт, Аристотель, Локк{688}, Г’юм, Вільям Джеймс. У ретельних школах Середньовіччя всі покликалися на напутника людського розуму Аристотеля («Бенкет», IV, 2), однак номіналісти — насправді послідовники Аристотеля, реалісти — Платона. Англійський номіналізм XIV століття відродився у педантичному англійському ідеалізмі XVIII століття; економічна формула Окама{689} «entia non sunt multiplicando praeter necessitatem»[422] припускає або передбачає не менш категоричне: «esse est perсірі»[423]. Люди, казав Колрідж, народжуються послідовниками Аристотеля або Платона; про англійський менталітет можна стверджувати, що він походить від Аристотеля. Реальними для цього менталітету є не абстрактні поняття, а індивіди; не соловей як вид, а конкретний соловей. Те, що в Англії «Оду солов'ю» відверто не зрозуміли, цілком природно (і, можливо, навіть неминуче).
В моїх словах немає ні докору, ні осуду. Англієць відкидає родове, бо відчуває: індивідуальне — незмінне, незнищенне, виняткове. Лише моральна педантичність, а не несхильність до умоглядності рятує його від німецьких абстракцій. Він не розуміє «Оду солов'ю»; це знакове нерозуміння дозволяє йому бути Локком, сером Берклі і сером Г’юмом, і написати — сімдесят років тому — непочуте, але пророче застереження: «Індивід проти держави»{690}.
В усіх мовах світу солов’ю дані мелодійні імена (nightingale, nachtigall, usignolo), начеб люди інстинктивно прагнули, щоб ці імена не принижували його чарівну пісню. Він так надихав поетів, що нині зробився майже нереальним, ближчим до ангела, ніж до жайворонка. Починаючи від сакських загадок «Ексетерської книги»{691} («Я — стародавній співець надвечір’я, несу радість в оселі шляхетних») і до трагічної «Атланти» Свінберна, в англійській літературі неугавно співає безсмертний соловей. Його славлять Чосер і Шекспір, Мілтон і Метью Арнолд{692}, але його образ назавжди пов’язаний для нас із Джоном Кітсом, як образ тигра — із Блейком.
Дзеркало загадок
Думка про те, що Святе Письмо таїть, окрім буквального, ще й символічний сенс, не є безглуздою й поширена з давніх-давен: її висловлювали Філон Александрійський{693}, кабалісти, Сведенборґ. Оскільки події, про які йдеться у Святому Письмі, істинні (Бог — це Істина; а Істина не може бути облудною тощо), ми мусимо визнати, що люди, здійснюючи їх, несамохіть грають у п’єсі — таємній, задуманій і визначеній для них Богом. Звідси до припущення, що історія Всесвіту — а відтак і наші життя з їх найменшими подробицями — має цілком певний, символічний сенс, шлях не надто довгий. Подолати його судилося багатьом; але ніхто не зробив це так чарівно, як Леон Блуа. (У психологічних «Фрагментах» Новаліса і в автобіографічному томі Мечена{694}, озаглавленому «The London Adventure»[424], висунута схожа гіпотеза про те, що зовнішній світ — форми, погода, місяць — це мова, яку ми, люди, забули або насилу здатні розгадати… Її ж висловлює Де Квінсі[425]: «Навіть позбавлені сенсу звуки, мабуть, так само є математичними формулами та мовами, кожна з яких має свої механізми, свою чітку граматику та синтаксис, і таким чином найменші частинки Всесвіту можуть бути таємними дзеркалами найбільших».)
Один вірш Першого послання святого апостола Павла до коринтян (13, 12) надихнув Леона Блуа: «Videmus nunc per speculum іп aenigmate: tune autem facie ad faciem. Nunc cognosco ex parte: tunc autem cognoscam sicut et cognitus sum»[426]. Торрес Амат{695} перекладає це доволі примітивно: «В даний момент ми бачимо Бога, але бачимо наче у дзеркалі, і притому віддзеркалення це невиразне; але тоді ми побачимо Його лицем до лиця. Зараз моє знання про Нього недосконале, але тоді я пізнаю Його з усією ясністю, так само, як і я пізнаний». Сорок чотири слова замість двадцяти двох; неможливо бути більш балакучим і безпорадним. Сіпріано де Валера{696} більш точний: «Нині ми бачимо крізь дзеркало, невиразно; а тоді побачимо обличчям в обличчя. Нині я знаю частково; тоді пізнаю так, як сам я пізнаний». Торрес Амат вважає, ніби у вірші йдеться про наше бачення Бога; Сіпріано де Валера (і Леон Блуа) — про бачення взагалі.
Наскільки я знаю, Блуа не надав своєму припущенню остаточної форми. В усій його фрагментарній творчості (що, як усім відомо, містить надмір скарг і образ) існують різні версії та тлумачення. Ось деякі з них, які я знайшов на крикливих сторінках «Le mendiant ingrat», «Le Vieux de la Montagne», «L’invendable»[427]. Не певен, що я охопив усе: сподіваюсь, фахівець із творчості
