Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Хлопці, на варту! Нікого не допускати! Жодних грабунків!

Задорожний та Слученков розставляли своїх хлопців біля складів.

Та розпашіла юрба мала іншу мету — височенний мур довкруж жіночої зони.

І тут знову вдарили з вишок кулемети. Вже не по стінах — по людях. Двір сповнився зойком.

— Барикади, хлопці!

Столи, лавки, двері — з усього, що можна було витягти з їдальні та використати як щит, росла барикада. Під її захистом хлопці почали розбирати стіну. Найспритніші шукали драбини, столи, здиралися на стіну — і падали під кулями.

Хлопці Слученкова привели офіцера — у бідолахи зуб на зуб не попадав від страху.

— Де знайшли?

— У каптьорці. Спав...

Пом’ятий, переляканий, як не схожий був цей офіцер на своїх доглянутих, лискучих від чобіт до червоної пики спів-братів!

— Дайте його нам! На клапті порвемо! — волали вже не «блатнярі», а й політичні, ненависть до офіцер’я була спільною.

— Не трогайте меня, пожалуйста, ребята, я ведь не із охрани, я і... інтендант... Я Медвежонок!

— Хто? Медвежонок?

Мабуть, це кумедне прізвище врятувало життя. Сміх часто рятує від непоправних вчинків.

— Ребята, я ведь нікаво не обіжал... я... я по снабженію... У меня двоє дєтєй... я...

— Двоє медвежат? Ой, Медвежонок, Медвежонок! Да у тебя ещьо і медвежья болезнь, судя по запаху... — покрутив носом Слученков. — Хлопци, ведіте ево до вишкі. Атдайте своім...

— Зачем, Глеб? Раз уж папался, ми ево...

— Ещьо чево не хватало! Убіть в зоне афіцера — значіт, всех пад расстрел падвесті. А ми — мірние люді... Хоть наш бранепоезд стоіт, понятное дело, на запасном путі! — посмішку змінила гостра стріла погляду, який згинав найнеуклінніших: — Кругом марш! Виполнять!

Прикриваючись лейтенантом, мов щитом, хлопці вивели його на добре освітлене прожекторами місце.

Богонь на якийсь час припинився.

Хлопці взялися до стіни з потроєним завзяттям. У госпдворі виготовляли ще й керамічні труби. Ціла гора їх виросла, захищаючи пролом від куль. І от уже невдовзі широкий пролом, в який ринула маса людей, готовий.

Мурів між зонами немає.

Не стріляють.

Уперше зони поєдналися.

Мабуть, ніхто у таборі не спав тієї ночі. Хлопці познімали з вікон бараків ґрати, відсунули з дверей важкі металеві штаби.

Розгубленість перших хвилин змінилася хвилею радості. Уперше за довгі роки змогли зустріти розлучені сім’ї.

— Тату! — кинулася на груди худому, виснаженому старому чоловікові, в якому тільки очі залишилися від її батька, Емма Войцехович.

І кожна з дівчат, милуючись цією картиною, плакала від зворушення і уявляла себе в обіймах матері, брата, сестри.

Зустрілися знайомі лише з листування пари. Шукали одне одного литовки й литовці, звінчані своїми ксьондзами через стіну. Шукали важко, бо ніколи не бачилися. Питали, ловили слово своєю мовою у тисячному натовпі. І знаходили...

Знайомилися. Доля водила перстом. Зав’язувала свої нитки у вузлики — часто до самої смерті.

«Смерть одна розлучить нас...»

«Смерть одна розлучить нас...»

Яка горда, яка тривожна, яка справжня, для когось далека, для когось зовсім близька істина.

І ось уже Алла Пресман ніяково перебирає пальчиками пасемця чорної, мов Кенгірська ніч, хвилястої, мов степова ковила, коси:

— ...Алла... з Києва... а тебе?

— Гурій...

І от уже рай... гурії виводять своєї пісні... і чують лише два серця... і стукати їм одним ритмом, і дихати одним диханням сорок днів... і смерть одна розлучить їх...

— Яка ти красива, Олю... я такою тебе й уявляв...

— Ференц... Таке дивне ім’я...

— Звичайне угорське ім’я. Можна — Федір.

— Ні, краще — Ференц... Так гарно...

Вони зустрілися випадково років зо два тому. Листувалися. Писали слова любові — і не бачили одне одного.

Кенгірський степ співатиме їм свою пісню рівно сорок днів. І все життя. Усе довге, прожите нарізно, розтяте залізним муром, вищим за Кенгірську стіну.

Анна упізнала голос. Той самий глибокий баритон. Так це він, той, що оборонив від «урок»-малоліток минулої ночі.

— Добрий вечір...

— Добрий...

— А мене звуть... — і затнувся. Він, хто не відводив очей не допитах, хто зазирав у цівки пістолетів, хто... та що там, хлопці, хіба порівняти мертвотну холодну цівку, повну смерті, із вуглиною, що пропікає наскрізь і кличе до життя?

Та що ж таке зі мною? Смерті не боявся, а тепер... Ні ступити, ні мовити...

— Влодку, мерщій сюди!

— Іду!

І людське море завирувало, закрутило, і...

— Що там у вас?

— Є поранені, треба перенести...

— Ет, та що там, більше нікому? — крутилося на язиці, а руки вже робили роботу.

Ще раз озирнувся — де ж вона? Де?

А хіба знайдеш перлину в морі?

Дванадцять тисяч людей... чотири тисячі жінок... шукай...

— Та що з тобою, Володимире! Тебе не поранено, не дай Боже?

— Ні... Так, поранено... — потер те місце, де стукало щось велике й гаряче, стукало, гупало, пульсувало...

За стіною залишилось розбурхане людське море.

Тут, у госпдворі — море крові. Море поранених. Десятки убитих.