Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Знайти винних у розстрілі Сисоєва, отого віруючого, що застрелили безвинно!

— І в розстрілі колони на Великдень!

— Опера Бєляєва — під суд за його жорстокість!

— Хай залишать проходи між зонами! Ми хочемо бачити свою родину!

— Та чого ви отут мітингуєте! — підійшов бригадир. — Усі ці вимоги вже прийняті адміністрацією, працюйте спокійно! Теж мені, крикуни!

Ледве дочекавшись вечора, летіли у табір, мов на крилах — невже правда?

А правда вишкірилася вовчим оскалом. Репродуктор передавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде...

— Та це ж підла брехня!

— Які зґвалтування?

— Хто грабував? Біля кожного складу стоїть наша охорона! Жоден шматок хліба не пропав, жодна пара взуття!

Наївна чесність, проста чесна наївність! От вам і підтримання «революційної законності», от вам і бездоганний порядок! Хай не пропала ані крихта хліба, а голосять — грабунок! Хай ви потрималися за руки, хай лиш погляд чоловічий ковзнув по запалій від голоду щоці, а скажуть — насильство, розпуста, ґвалт!

Бід учорашнього пролому в стіні — лиш вогкий слід: подейкують, навіть генерал узяв до рук кельму — мурували й офіцери, й солдатушкі-брави рєбятушкі, аж запінилися! Не зупини їх вчасно — до неба звели б стіну!

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення табірного режиму... за... за... між зонами створюється вогнева лінія... кожен хто... буде... — віщав голосом факіра репродуктор.

— Неправда! Вимагаємо комісію з Москви!

— Вимагаємо!

— Вимагаємо...

— Та що від них вимагати! Менше слів!

— Хлопці, а може — правда? А може наших дівчат таки поґвалтовано?

Натовп завмер. Ущухло, стихло все, отерпли ноги від неймовірного — а раптом таки правда? Раптом якісь провокатори таки порушили угоду?

А репродуктор не вгавав:

— ...чинилися грабежі, зґвалтування... за грубі порушення...

— Хлопці! Рятуймо наших!

— До діла!

І скоїлося неймовірне — багатотисячна маса сколихнулася — і ринула океанською хвилею на штурм. Так колись змітала французька чернь Вастилію, так колись невідь чого дерлися на браму Генштабу революційні солдати й матроси буремного жовтня сімнадцятого тричі проклятого. Якого дідька їх понесло на браму — загадка революції, та символ — дертися, аби перемогти, закарбувався у свідомості мас. Руки потяглися до зброї пролетаріату.

— Хлопці, розбирай реманент!

Ха-ха, потерпай, Гулагу! Ти сам навчив нас того, чого досі не вміли! Копати, бити, лупати сю скалу! Гей-га, разом!

Якби зібрати всю землю, яку перекопали за свій табірний вік ці мозолясті кістляві руки, то насипався б Монблан! Чи Пік Сталіна... Якби всі зеки всіх таборів домовилися б і дружно водночас гупнули кайлами і ломами — земна куля тріснула б навпіл, це точно! То хіба довго цим робочим управним рукам розбити щойно замуроване генеральсько-офіцерським білоруччям?

— На мури, панове, на мури! — кличе із минулого Мазепа. Хай мури не Батурина, хай висока стіна, та не кам’яна навіть — саманна. Летіли через неї наші листи-записки, літало кохання-розлука-страждання, то чом би й нам, молодим і сильним не перелетіти?

— Бийте, хлопці, бийте міцніше, скільки там тієї стіни!

— Підкопуйте знизу, вона ж без фундаменту, самі будували!

— Та ми Хеопсову піраміду по камінчику розтягнемо, а потім знову складемо, тільки скажіть, де вона!

З протипожежних щитів умить розхапали лопати, кирки, ломи, багри, принесли з їдальні навіть миски — і цим можна було відгортати суху землю з підкопів.

Ще ніколи бригадири не бачили своїх працівників такими зосередженими на процесі праці. Ще ніколи рядові працівники не бачили, аби у білих бригадирських ручках кайло літало із посвистом!

І вдарив посвист куль.

Вдарили кулемети.

Вони били не по людях. Поки що. Прицільний вогонь вели з вишок по верхній частині муру — засипали хлопців шматками цементу, що обвалювалися, падали на голови.

— То он ви як!

Постріли чомусь розлютили, перетворили роботу на війну, на поєдинок — хто кого.

На поєдинок майже рівний — у вас кулемети, але нас — більше, на всіх куль не вистачить!

— Хлопці, будуймо барикади! Захищаймось!

І цієї миті веселий «сабантуй» перетворився вже таки на повстання! Це була «точка неповернення», як кажуть бойові льотчики.

Бсе, що відбувалося досі ще можна було так сяк укоськати, зам’яти, не зважати, не оприлюднювати, пояснити якимись побутовими, «домашнього вжитку» причинами — ну, побешкетували хлопці минулої ночі, ну, з ким не буває, адміністрація табору — добра, вона трішки постріляла, та й простила, мов нерозумних дітей. Скільки ж їх там брало участь у бешкеті? Сотня? Дві? Дрібниці. Та й що їх спонукало до цього? Весна? Захотілося до жінок? Та це ж зрозуміло кожному. «Бунт самців!» Жодної політики.

Можливо, ще учора так думав і хтось із в’язнів, відлежуючись на своїх вагонках, поки необачна молодь шукала пригод. Та сьогодні вирувало зовсім інше. Обурення брехнею — і місцевою, і всезагальною, вибух проти несправедливості, образа у своїх кращих почуттях — от що виводить людей на вулиці масово, не кількох, не десятки, а тисячі, коли піднімаються стіною проти свавілля й неправди усі. Це не можна створити штучно. Це не можуть організувати одиниці. Брехня і сваволя — от що вивело людей на Кенгірський майдан.

Стріляли поки що поверх голів — щоб відлякати, щоб перешкодити, а не щоб убивати. За якусь годину проломи зроблено — широкі, щоб ходити вільно. Третій лагпункт об’єднався з другим, і разом пішли на госпдвір. Ворота разом зі стовбами, на яких трималися, упали, мов іграшкові.

Господарський двір! Яке ласе місце для