Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Десь поруч затріщало ще одне дерево.

— Обережно, дівчата! — гукнула Марійка Стельмах.

Як не намагалися Марійка з Мирославою хилити деревину в потрібний бік, та хіба легко це на схилі? Верхівка модрини впала майже поруч з Іванкою. А дівчина від слабкості не спромоглася ні швидко підвестися, ні відбігти.

— Ой, Іваночко, та що ж ти... Та якби... — заголосила Марійка.

— Нічого, дівчата, Бог вберіг, а тікати — сили немає...

Сил не ставало не те що рухатися, навіть на найнеобхідніше та природне... Морози сковували руки, перетворювали твої власні пальці на чужі — ні зігнути, ні розігнути, ні застебнути ґудзики на ватяних штанях при потребі.

— Дівчата, допоможіть... — мало не плакала від безсилля й сорому Юля. Присіла по потребі, і за ці лічені хвилини закоцюблі пальці відмовилися підкорятися — ні підняти штани, ні застебнутися...

Подруги й раді б, та самі ледь рухаються, скуті лютим холодом.

— Бері, дєвка, отоґрєй рукі-то... — зглянувся над нещасною літній конвоїр. Простягнув теплі овечі рукавиці, а сам підтягнув дівчині штани, застебнув. — Ой, ґрєхі маі тяжкіє...

Відспівала на різні голоси ця дивна ніч, відцвіли ракети у небі, розійшлися по бараках і сиділи тихо, вдивляючись очі в очі, ті, що вже знайшли свою зорю.

Чорніла пусткою відчинених уперше за довгі роки дверей внутрішня тюрма, слідчий ізолятор, звідки хлопці Віталія Скі-рука визволили чи не півтори сотні в’язнів.

— Спасібо, товаріщі! — дякував Капітон Кузнецов, невисокий, приземкуватий, з тих, про кого кажуть, що «ладно скроен, крепко сшит». За час покарання на його голові, зазвичай гладенько поголеній, відріс сивуватий пушок. Примружені щілинки гострих очей, вузька щілина рота. Суха, міцна у потиску долоня: — Спасібо, товаріщі, за то, что началі. Ми возьмьом дело восстанія в свої рукі!

Кузнецов показав свої долоні. Не вельми спрацьовані. Його зброя — олівець, робота — бухгалтерія. Оволодів він нею, щоправда, віртуозно — умів так закрити процентовку, що й начальство задоволене, і роботяги не ображені.

— В крепості для офіцера есть только две прілічниє долж-ності — командір осади і командір оборони! Ми Берлін бралі! І Кенгір возьмьом!

Кримінальники відшукали свого «головнокомандувача» — Глеба Слученкова. У своїй звичній матроській тільняшці, у ретельно начищених (і як він це робив у карцері?) чоботах з відгорнутими за останнім кримінальним шиком халявами, високий, дещо сутулий, що змушувало його дивитися наче трохи з-під лоба, він видавався взірцем «злодія в законі» для своїх молодих прибічників, був їхнім ідеалом, кумиром, вчителем. Через стару травму трохи накульгував, та це лише надавало його ході особливого шику. Смугастий тільник — данина моді, на флоті Слученков ніколи не служив.

Народився у рік смерті Леніна. Ідейний комуніст, батько нагородив сина гучним найменням Енгельс, яке не надто стало йому в пригоді у реальному житті, тому кличка «Глеб» — коротка й хвацька, приклеїлася міцно. Війна. Фронт. Полон. Шанс вижити — військо Власова, Російська повстанська армія. У рік перемоги — арешт, суд, термін. Спершу — мімікрія під «блатного» як спосіб вижити. Потім — спосіб жити і керувати.

Ділові й заклопотані Кузнецов та Слученков подалися до своїх бараків, до друзів, з якими вже віддавна обговорювали плани виступу проти адміністрації.

— Ми Берлин брали! И Кенгир возьмём! — не виходив зі стану збудження після останніх подій Кузнецов. — Не позволим издеваться над заключёнными! Хватит произвола! Штурм и натиск! Так учили нас во Фрунзенской академии!

— Во Фрунзенской академии? — перепитав Глеб. — А в каких войсках вы...

— Я вошел в Берлин во главе танковой армии!

Глеб тихо присвиснув. Кілька днів тому, в карцері, він чув трохи іншу біографію Кузнецова — агроном за освітою, вирощував виноград десь під Анапою. І враз така запаморочлива військова кар’єра? «Свежо преданіе»...

Дивина! Уперше вони в жіночій зоні! Незвично — небо, зорі, і без конвою, і не на роботу, і без гавкоту собачого довкола...

Дивно інше — чому солдати завмерли на вишках і мирно спостерігають за неймовірним — вільним пересуванням в’язнів між зонами?

Щось тут не так...

Травнева ніч коротка. Ще затемна хлопці прошмигнули у свій пролом. Щойно склепили очі тривожним передранковим сном — і вже «Падйом!»

Бийшли на роботу. Наче все як завжди, та відчуття нічного ковтка свободи туманило голови. Яка там робота! Яка продуктивність праці, норма та всіляка інша бригадирська лабуда! Тільки й розмов, що про вчорашнє. Гірко каялися ті, що переграли в обережність, і вирішили не підставлятися, добути чемно свій табірний термін до «дзвінка», не шукаючи пригод. Думали — перестріляють — аж ні. Все гаразд. І кримінальники поводилися як люди — ні бійок, ні суперечок. А які очі в тих, хто уперше за багато років відчув себе не тільки людиною, а мужчиною, чоловіком!

До кінця робочого дня очі горіли вже навіть у найобережніших та найспокійніших. Життя одне! І от воно, життя!

Кипіло, клекотіло, виривалося з душі — вимоги! Чого ми вимагаємо?

Чого нам треба, задля чого весь цей... що? Бунт? Мятєж — пропонували росіяни. Повстання — висували воркутяни. Ні, повстання — занадто серйозно, щоб придушити повстання, Рим повів на армію Спартака військо Красса. Щоб придушити повстання — зазвичай стріляють. У нас не повстання, у нас... свято... казахською — сабантуй! Отак весело і скромно!

— Ми повинні висунути політичні гасла! — кипів Кара-таш. — Відділення України від Союзу!

— Припинення насильної русифікації! Припинення арештів! — додав Скірук.

— Заспокойтеся, хлопці! Тримайте ці гасла у серці до слушного випадку. Не тут і не сьогодні, — втихомирював юначу запальність Михайло Сорока. — Це — гасла революції. А у нас — виступ проти свавілля