Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Не випало більше Іванові зустрітися з Сухоровським, а завше згадував, і чим більше затирався образ волоцюги, тим цікавішою ставала його сутність: зникали з пам'яті криваві вчинки, й залишався лише подив з багатогранних здібнощів цієї неординарної людини, сповненої, зрештою, благородних прагнень і справедливості.
І ти не інакший, Іване… Чи ж не прожив єси своє життя в такій же незорієнтованості, як і він, чи спіймав золоте перо своєї жар–птиці, чи повернув усю свою невсипущу енергію на добро людям; а хіба не плутався, як Міхал, серед сильних світу цього, не кидався від берега до берега, не допадаючи до жодного, — і несла тебе, як і Сухоровського, рвійна повінь чужої ріки в невідоме, і признайся теж, що й ти розгубив скарби своєї душі на чужих гонах, і чи не втекло від тебе справжнє кохання?
Не чув Іван, куди подівся Сухоровський — неповторний оригінал, якого знав великий світ, — від князя Чарторийського починаючи й закінчуючи бандитом Мангусом, приятель самого Северина Гощинського, директора театру Яна Непомуцена–Камінського, бажаний гість дідича Владислава Сєраковського, кривавий різун польських родин, отаман клепарівських волоцюг, ватажок бунту проти цісарської влади на Ринку 1848 року, а ще вірний приятель та опікун вуличного музиканта Яся Сакрамента.
…Наплакавшись на помості під шибеницею, подався Ясьо на Клепарів, наглухо зачинився в ротонді, де колись відіграв нічну забаву для клепарівської черні, й там безустанно грав на скрипці найсумнішу в світі мелодію пісні «Над рікою Ебро»; була то пісня першого й останнього Міхалового кохання, й волоцюжне передмістя більше тижня слухало чисту музику, яка так трагічно дисонувала з навколишнім життям й будила заховане в глибинах зчорнілих душ найсвятіше — яке хоча б на мить зблискувало колись у серцях нині загублених людей: почуття туги за коханням чи то згадку про любов, й витискало з висохлих очей сльозу за тим, що не відбулося… Ніхто не заглядав до ротонди, щоб не сполохати таємничого музиканта, душа якого невпинно стікала по волосинках смичка, поки не витекла до краплі, а тоді музика вмовкла… За якийсь час хтось таки розламав двері ротонди й побачив двох мерців, що лежали поруч: скрипку й музиканта.
Не міг цього знати Вагилевич… Він заховав рукопис до кишені, підвівся з лавки й подався до Оссолінеуму, знаючи вже, з чого розпочне з Бєльовським розмову.
Рішучіше, ніж того хотів, відчинив двері Августового кабінету, готовий до прикрої розмови, про позичку вже й не думав, він тільки віддасть Бєльовському рукопис й піде собі; стояв на порозі, не прикривши за собою дверей, й чекав, та Август сидів за столом спиною до входу й навіть не поворухнувся — працював, потім, відчувши, що до кабінету зайшов хтось чужий, звільна оглянувся й схопився з крісла.
— Янє… Янку! А я в цю мить думав про тебе… Господи, Вагилевич об'явився!
Довге світле волосся майже закривало Августові вилиці, а руді пишні вуса обтягали підковою верхню губу — Бєльовський трохи постарів і скидався на статечного шляхтича, добрі очі визирали з–під кошлатих брів; він пильно приглядався до Івана, дошукуючись у погляді приятеля іскорки неприязні, але з Іванових очей теж світилася доброта, й вони врешті обнялися.
— Не згадуймо нічого, Янє, — перший заговорив Август, — не виграли ні ми, ні ви, хіба один лише Франц Йосиф — і дідько з ним… Але як ти? Та знаю, знаю, а що я міг сподіяти, коли за твою статтю «Мученикам вольності» просто озвіріли до тебе польські патріоти, ну а Юзеф — той вважає, що ти зрадив його особисто, адже скільки, мовляв, зробив для тебе добра…
— Випімнуте добро перемінюється на найтяжчу зневагу, — відказав Вагилевич. — Навіть жебрак при благодійникові соромиться спожити подаровану йому скибку хліба, а Юзеф ще й запитує бідолаху, чи смачна вона. Що ж до мене — марно й говорити: святоюрці обзивають христопродавцем за те, що я покинув парафію, й донині погрожують буцегарнею, поляки не можуть мені простити не тільки тієї статті, а й того, що «Русалка» написана кирилицею, а москвофіли ганьблять мене за латинський алфавіт у «Дневнику руськім», — для всіх я став відступником… Тому я й хочу відступитися від римо– й греко–католиків і від православних теж…
— Потім про це поговоримо, Янє, — перебив приятеля Август, — та я таки не радив би тобі заманюватися лютеранством — знаю про ці твої аспірації — бо жалітимеш потім: то чужий для нас обряд… Але я хочу тобі повідомити, що у львівському архіві звільнилася посада архіваріуса, який описував магістратські акти. І якби ти погодився…
— Він ще й питає! — заіскрилися з утіхи очі Вагилевича. — Та я… та ми з Амалією…
— Не треба, не треба дякувати, мені це нічого не коштує, — спинив Івана Август. — Я знаю, що на кольпортерських заробітках годі прожити. То зайди завтра до архіву, там знатимуть, що ти прийдеш… А поки що візьми цих кілька папірців, колись повернеш.
Вагилевич переступав з ноги на ногу, він хотів обняти приятеля, та посоромився признаватись у такий спосіб до своєї бідності, гроші взяв, пообіцявши повернути з першого пенсіону, і вже збирався попрощатись, та згадав про рукопис Сухоровського і вийняв його з кишені.
— То довга історія, Августе, з цим манускриптом, і я не буду розповідати. Але його треба зберегти, це документ часу: чей ніхто з нас не з'явився на порожньому місці, кожна епоха мала своїх предтеч…
