В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький

«Ого, це все звучить надто провокаційно! Вибачте, але в роботі я не можу оперувати такими фразами, хіба що — як вашими цитатами, прямою мовою. Але мушу визнати, виглядає все це дуже претензійно і суперечливо».

«Ви так вважаєте? Думайте, що хочете, але це дійсно було так, як я вам кажу! Та якщо вам не до вподоби мої спогади і думки про Нього, я можу піти!», — Ніна спробувала піднятися з лавки, але Шульц зрозумів, що вона нікуди не піде, бо у неї в запасі напевно залишалося ще дещо важливе, чим їй дуже кортіло поділитися з ним. Досвід підказував, що вона не зможе просто так обірвати розмову, не виконавши до кінця завдання, з яким підсвідомо прийшла на цю розмову.

«Не ображайтеся, але деякі ваші припущення і висновки надто викличні, надто експресивні, зрозумійте мене правильно», — Шульц спробував знову встановити довірливий тон.

«Гаразд, я залишуся, але пообіцяйте більше не перебивати мене, не знущатися з мене і не ставити під сумнів мої міркування», — невпевнено і розгублено сказала Ніна, зіщулившись від різкого пориву прохолодного вітру з річки.

«Ви можете спокійно продовжувати — я не буду вам заважати!», — підняв руки догори, ніби здаючись, Шульц.

«Він завжди поспішав жити, Він наче ковтав життя день за днем, як спраглий мандрівник у пустелі», — несподівано швидко заговорила Ніна, — «Жив так, наче кожен день — останній, і відкрито всім про це говорив. Символічно, що і Його улюблений кишеньковий годинник також поспішав — за добу виривався вперед на хвилин десять, і навіть досвідчені годинникові майстри не могли зрозуміти, у чому справа. Кажуть, годинник відчуває настрій господаря і відображає його ставлення до життя. А ще… це особливо дивовижно… Йому без страху сідали на руки та плечі дикі птахи — я часто це бачила. Йому варто було покликати до себе якусь пташку і вона одразу прилітала до Нього, заглядала Йому в очі, зовсім не шукаючи їжі, а просто так! Безпритульні собаки, коти та інші звірі супроводжували його всюди, де б Він не з’являвся — вони завжди зустрічали Його з шаленою радістю, як господаря чи друга, і було в цьому щось незбагненне! Уявляєте — вулицею іде Він, а навколо Нього ціла зграя різних бездомних тварин. Він розмовляв з ними, годував їх, пестив, ставився до них, як до рівних, а вони розуміли кожне Його слово. І, здавалося, Він також розумів мову звірів, відчував їхню сутність, читав їхні думки. Отаке-от», — Ніна замовкла, дивлячись на річку, що вперто накочувала темні хвилі на закиданий строкатим міським сміттям берег.

Вона більше не хотіла говорити, а лише спостерігала за плином води в ріці і про щось напружено думала. Шульц не наважувався перервати її мовчання і закурив. Раптом вона встала з лавки і сказала:

«Здається, я вам багато чого сьогодні розповіла. Сподіваюся, це допоможе вам у написанні статті. А мені вже час йти. Дякую за розмову».

Шульц провів Ніну до зупинки, а сам поїхав у редакцію. Матеріалу для першої статті він вже мав вдосталь, тому вирішив зосередитися на його систематизації та розшифровці останніх записаних інтерв’ю.

У редакції було неспокійно — готувалася пряма телефонна лінія з основним кандидатом на пост нового мера міста, вибори якого мали відбутися за два тижні. Всі навколо бігали, галасували, сварилися, штовхалися, тому на появу Шульца ніхто не звернув уваги. Зайшовши до свого кабінету, він зняв куртку і включив свій комп’ютер. Несподівано до кабінету майже увірвався їхній головний редактор Сашпаш — завжди похмурий, трохи розповнілий, з пишними сивими вусами і лисиною до самої потилиці із залишками сиво-чорного волосся у формі підкови. Примружившись — бо був підсліпуватим, але окулярів не носив принципово — Сашпаш оглянув кімнату і чомусь невдоволено зронив:

«Сьогодні ти чергуєш на телефонній лінії — інших немає. Включення за півгодини, іди, готуйся!», — і двері за ним рвучко зачинилися.

«Блядь… Тільки цього не вистачало», — хрипко процідив крізь зуби Шульц, але мусив підкоритися, тому повикладав на стіл диктофон, блокнот і телефон та рушив до приймальні головного редактора, де мав відбутися прийом дзвінків від читачів журналу.

Сидячи біля телефону та записуючи запитання громадян, Шульц невпинно прокручував у голові останню розмову з Ніною. Механічно виводячи по селектору всі дзвінки до кабінету головного редактора, де вже сидів кандидат у мери від теперішньої правлячої партії — високий чорнявий чоловік з вічною білозубою усмішкою на тонкому смаглявому обличчі, котрий вкотре штурмував на виборах омріяне мерське крісло — Шульц обдумував свою першу статтю про Нього, що була майже вибудувана у його голові, і яку лишалося тільки записати.

Та раптом десь на другому десятку дзвінків його увагу привернув хрипкий, з надривом, голос якоїсь жінки, котра істерично кричала в трубку:

«Скажіть, шановний кандидате, як це так сталося, що ви і все ваше місто, всі ваші виборці та громадяни вчасно не допомогли Йому? Ви знаєте, що я маю на увазі! Це ви і вам подібні знищили Його! Ви загнали Його у глухий кут ­своєю нищівною байдужістю, невизнанням, замовчуванням і гоніннями. Ви зробили все, аби Він перестав існувати і творити. Але ви жорстоко помилилися — історія рано чи пізно все розставить по своїх місцях, і якраз Він у ній залишиться, а ви — ні!»

«Хвилиночку, зачекайте!», — перервав потік звинувачень кандидат у мери, — «Я навіть не уявляю, про що ви зараз говорите. Я здогадуюся, кого ви маєте на увазі, але, повірте, особисто я нічим Йому не зашкодив, і навіть навпаки — свого часу трохи допоміг. А ваші випади на мою адресу абсолютно безпідставні — ані я особисто, ані будь-хто з моєї команди нічим Йому не заважав! Усі ваші звинувачення — повна нісенітниця і маячня. Якщо ви хочете мене спровокувати — запевняю, що у вас нічого не вийде».

«Так,