Вірнопідданий - Генріх Манн
І от Дідеріхові було дозволено прислужувати йому, він став його «лейб-фуксом»! Він був при Вібелеві, коли той прокидався, подавав йому одежу, Вібель неакуратно платив хазяйці і тому не ладив з нею, то ж Дідеріх варив йому каву й чистив черевики. За це він мав право скрізь супроводжувати його. Коли Вібель заходив до туалету, Дідеріх стояв, чатуючи за дверима, і шкодував, що при ньому нема рапіри, якою б він міг салютувати Вібелю.
Вібель заслуговував на це. Адже честь корпорації, в якій коренилась також і Дідеріхова честь та вся його самосвідомість, якнайблискучіше втілювались у Вібелі. Він бився за «Нову Тевтонію» з ким завгодно. Розповідали, що одного разу він провчив члена корпорації Віндо-боруссів, чим, безперечно, дуже сприяв піднесенню престижу «Нової Тевтонії»! Крім того, він мав родича в Другому гвардійсько-гренадерському полку кайзера Франца-Йосифа, і щоразу, коли Вібель згадував про свого кузена фон Кляпке, вся «Нова Тевтонія» задоволено схиляла голови. Дідеріх намагався уявити собі когось із Вібелів у мундирі гвардійського офіцера, але такого шику не можна було собі уявити. Та от одного разу, коли він, видихаючи навколо пахощі, вийшов разом з Готлібом Горнунгом з перукарні, де голився щодня, то на розі побачив Вібеля з якимсь скарбником. Так, помилки не могло бути: це був скарбник, і коли Вібель помітив, що вони наближаються, він повернувся до них спиною. Вони також відвернулися і мовчки твердою ходою пішли назад, не дивлячись один на одного й не обмінявшись ні словом. Кожен припускав, що схожість скарбника з Вібелем впала в очі і другому. А може, інші давно вже знали правду? Та для всіх честь «Нової Тевтонії» була надто дорога, щоб не тільки мовчати, але й забути бачене. Коли Вібель знову проказав «мій кузен фон Кляпке», Дідеріх і Горнунг уклонилися разом з усіма, задоволені, як завжди.
Дідеріх уже навчився володіти собою, навчився правил пристойності, корпоративного духу, навчився дбати про ідеали. Тільки з жалем і огидою думав він про своє минуле злиденне життя бродячого дикуна. Тепер в його життя ввійшли порядок і обов’язок. У точно визначені години він приходив на квартиру до Вібеля, у фехтувальний зал, до перукаря і на ранковий кухоль пива. Післяобіднє вештання містом знову приводило до пиварні, і кожен крок робився в корпорації під наглядом, з дотриманням усіх тонкощів етикету і взаємною поштивістю, яка, проте, не виключала добродушної грубості. Одного разу коло дверей туалету Дідеріх зіткнувся з одним із своїх університетських однокашників, з яким досі підтримував тільки офіційні стосунки, і, хоч обоє вони ледве стояли на ногах, ні один з них не хотів пройти раніше за другого. Довго розсипалися вони компліментами один перед одним, аж поки обоє, силою настійної потреби, налітаючи одйн на одного, як два кабани, вдерлися до дверей, так що аж лопатки затріщали. Це було початком їхньої дружби. Переживши разом хвилини людської слабості, вони й потім, за офіціальною випивкою, сідали поруч, пили на брудершафт і називали один одного «свинею» і «бегемотом».
Не завжди корпоративне життя поверталося своєю веселою стороною. Воно потребувало жертв; воно привчало мужньо зносити скорботу. Сам Деліч, що так часто був джерелом веселощів, завдав «Новій Тевтонії» горя. Якось уранці, коли Дідеріх і Вібель зайшли до нього, він стояв перед умивальником і лише встиг сказати: «А, це ви? Вас сьогодні теж мучить спрага?» — як раптом, перш ніж вони. встигли підхопити його, упав на підлогу разом з тазом і глеком. Вібель обмацав його: Деліч не поворухнувся.
— Розрив серця, — коротко сказав Вібель.
Твердим кроком він підійшов до дзвоника. Дідеріх підняв черепки і витер підлогу. Потім вони перенесли Деліча на ліжко. Нестримному хазяйчиному голосінню вони протиставили сувору витримку, гідну членів їхньої корпорації. Потім пішли виконувати необхідні формальності. Дорогою, розмірено крокуючи в ногу з Дідеріхом, Вібель сказав із стоїчною зневагою до смерті:
— Це може статися з кожним із нас. Пиятика — не жарти. Кожен повинен це розуміти.
Дідеріх поділяв загальний урочистий настрій, викликаний тим, що Деліч лишився вірний «своєму обов’язкові і помер на полі честі. З гордістю ішли вони за труною. «Нова Тевтонія» — наш стяг!» — можна було прочитати на кожному обличчі. Спустивши прикрашені крепом рапіри, вони стояли на цвинтарі із зосередженими обличчями воїнів, в яких найближча битва може відібрати життя так, як попередня забрала його в їхнього товариша; похвали покійникові, про якого найстаріший член корпорації сказав, що він заслужив найвищої нагороди в школі мужності та ідеалізму, розчулили їх усіх, ніби стосувалися їх самих.
На цьому Дідеріхове учнівство скінчилося, бо Вібель вийшов з корпорації, щоб підготуватися до екзамену на референдарія; і відтепер Дідеріх мусив самостійно запроваджувати в життя перейняті в нього принципи і вщеплювати їх новакам. Він робив це суворо, свідомий своєї високої відповідальності. Горе новакові, що заслужив «великого келиха»! Не минало й п’яти хвилин, як він навпомацки, тримаючись за стіни, вибирався із зали. Одного разу трапилося щось жахливе: новак пройшов у двері раніше за Дідеріха. За кару йому була восьмиденна заборона цокатися з ним під час пиятики. Не пиха і не себелюбство керували Дідеріхом: лиш його висока думка про честь корпорації. Він сам був тільки людиною — отже, нічим; всі його права, все його значення і вага випливали з корпорації. Навіть фізично він завдячував їй усім: округлістю білого обличчя, черевцем, яке викликало у новаків таку пошану, привілеєм приходити на публічні урочистості у високих чоботях, із стрічкою через плече та в
