💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
товаристві людей, які його не розуміють.

Від колег-креслярів Кітінґ довідався про Франкона все, що міг. Він дізнався, що Ґай Франкон їсть небагато і вишукано, пишаючись репутацією гурмана; що він закінчив Школу витончених мистецтв із відзнакою; що одружився з великими грошима, але його шлюб виявився невдалим; що він ретельно підбирає шкарпетки під колір носових хустинок, але ніколи — до краваток; що воліє проектувати будинки з сірого граніту; що йому належить успішний кар'єр сірого граніту в Коннектикуті; що він утримує розкішну парубоцьку квартиру в сливових кольорах стилю Людовика XV; що його дружина, шляхетного давнього роду, померла, залишивши свої статки їхній єдиній доньці; що ця дев'ятнадцятирічна донька навчається у коледжі в іншому місті.

Ці останні факти вельми зацікавили Кітінґа. Він побіжно згадав Франконові про дочку. «О так, — уникливо мовив Франкон. — Так, справді». Кітінґ на якийсь час облишив будь-які розпитування; з обличчя Франкона було видно, що думки про доньку болісні та дражливі для нього — причину Кітінґ не зміг з'ясувати.

Кітінґ познайомився з Луціусом Геєром, партнером Франкона, зауважив, що той приходить у бюро двічі на три тижні, але не збагнув, які в нього обов'язки. У Геєра не було гемофілії, але він мав анемічний вигляд. Це був змарнілий аристократ, з довгою тонкою шиєю, тьмяними банькатими очима, злякано-запопадливий перед усіма. Він був останній представник шляхетного роду; підозрювали, що Франкон узяв його в партнери заради зв'язків у суспільстві. Люди жаліли бідолашного дорогенького Луціуса, захоплювалися його спробами взятися за кар'єру і вважали, що буде дуже добре дозволити йому зводити їхні будинки. Будував Франкон, і від Луціуса жодних інших послуг не вимагали. Усіх це влаштовувало.

Працівники креслярської майстерні полюбили Пітера Кітінґа. Створювалося враження, ніби він працював з ними вже тривалий час; він знав, як стати невід'ємною частиною місця, до якого потрапив; приходив на роботу лагідний і веселий, мов губка, що невтомно всотує атмосферу і настрій. Доброзичлива усмішка, веселий голос, легеньке стенання плечима, здавалося, свідчили, що його душу нічого не обтяжує, а отже, він не належить до тих, хто буде обвинувачувати, вимагати, обурюватися.

Зараз він сидів біля Франкона і спостерігав, як той читає статтю. Франкон підвів голову, щоб глянути на нього, побачив очі, що дивилися з беззаперечним схваленням, і дві виразні маленькі крапочки іронії в кутиках Кітінґових уст, наче дві нотки сміху, зауважені за мить до того, як пролунати. На Франкона накотила хвиля затишку. Цей затишок витікав з іронії. Схвалення вкупі з тією мудрою напівусмішкою давало йому відчуття величі, якої він не мусив доводити; сліпе захоплення було ризикованим, заслужене — означало відповідальність, незаслужене було дорогоцінним.

— Коли виходитимеш, Пітере, попроси міс Джефферс вклеїти статтю до мого альбому.

Спускаючись сходами, Кітінґ високо підкинув журнал і спритно упіймав його, беззвучно насвистуючи.

У креслярні він побачив Тіма Дейвіса, свого найкращого приятеля, який понуро горбився над ескізом. Цього високого блондина за сусіднім столом Кітінґ обрав уже давно, тому що знав без будь-яких доказів (але цілком точно, як Кітінґ завжди знав такі речі), що Дейвіс був найшанованішим креслярем у бюро. Кітінґ якнайчастіше намагався влаштувати так, щоб йому доручали частини проекту, над яким працював Тім. Невдовзі вони почали разом обідати під час перерви, а після роботи навідувалися до тихого маленького бару, де Кітінґ, затамувавши подих, уважно вислуховував балачки Дейвіса про його любов до якоїсь Елен Даффі. Жодного слова з цих розмов Кітінґ ніколи опісля не міг пригадати.

Зараз він застав Дейвіса у поганому гуморі — той люто жував сигарету й одночасно олівець. Кітінґ не мав потреби розпитувати. Він просто схилив своє приязне обличчя над Дейвісовим плечем. Тім виплюнув сигарету і вибухнув обуренням. Йому щойно повідомили, що доведеться сьогодні ввечері попрацювати понаднормово, вже втретє за тиждень.

— Сидіти тут допізна бозна скільки! Маю закінчити цю чортівню сьогодні ввечері! — він грюкнув по розкладених перед ним аркушах. — Поглянь! Щоб це закінчити, піде купа часу! Що мені робити?

— Це тому, що ти тут найкращий, Тіме, і ти їм потрібен.

— До біса це! У мене сьогодні побачення з Елен! Як я можу його відмінити? Утретє! Вона мені не повірить! Сама сказала минулого разу! Це кінець! Я йду до його вельможності Ґая і скажу йому, куди він має запхнути ці проекти і цю роботу! З мене досить!

— Зажди, — сказав Кітінґ, присуваючись до Тіма. — Зажди! Є інший варіант. Я закінчу їх замість тебе.

— Що?

— Я залишуся. Закінчу це. Не бійся. Ніхто не помітить різниці.

— Піте, справді?

— Атож. Я не маю що робити ввечері. Ти лише зачекай, поки всі розійдуться, потім утечеш.

— О Боже, Піте! — Дейвіс зітхнув, спокушаючись. — Але послухай, якщо хтось дізнається, мені клямка. Ти ще новачок для цієї роботи.

— Ніхто не дізнається.

— Піте, я не можу втратити роботу. Ти знаєш, що не можу. Елен і я, ми збираємося незабаром одружитися. Якщо щось станеться…

— Нічого не станеться…

По шостій Дейвіс крадькома вийшов із порожньої креслярні, а Кітінґ залишився за столом.

Схилившись під самотньою зеленою лампою, він побіжно оглянув спорожнілий простір трьох довгих кімнат, на диво тихих після денного галасу, і відчув, що володіє ними, що володітиме ними так само впевнено, як олівець рухається у його руці.

Закінчивши о пів на десяту креслення, юнак охайно поскладав їх на Дейвісовому столі і вийшов із контори. Він прямував вулицею, сяючи від приємного відчуття, наче після хорошого обіду. Несподівано його кольнуло усвідомлення власної самотності. Він повинен був поділитися цим сьогодні увечері. Але в нього нікого не було. Уперше він пошкодував, що в Нью-Йорку немає матері. Вона залишилася в Стентоні, очікуючи дня, коли він зможе прислати по неї. Він не мав куди йти ввечері, крім як до респектабельного маленького пансіону на Двадцять восьмій західній вулиці, де винаймав чисту, маленьку і душну кімнатку на третьому поверсі. У Нью-Йорку він познайомився з багатьма людьми, багатьма дівчатами, з однією навіть провів приємну ніч, хоч і не міг пригадати її імені; та нікого з них він не хотів бачити. І тут він згадав про Кетрін Гейлсі.

Він надіслав їй телеграму ввечері після випускного і відтоді забув про неї. Зараз він хотів її бачити, і це бажання охопило його сильно і раптово, щойно дівоче ім'я виринуло в пам'яті. Заскочив до автобуса, що прямував до Грінвіч-Віллідж, виліз нагору і, самотньо сидячи на передньому сидінні, кляв на всі заставки світлофори, коли на них спалахувало червоне світло. Так було завжди, коли йшлося про Кетрін, і він невиразно дивувався,

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: