Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Артем Чех
— Трахни, — казав Толян. Сестру йому було абсолютно не шкода.
- Єщо раз ти єй позвонішь, Михайлині Вікентіївні тобто, я тєбя найду і спалю…
Так було кожного тижня. Орхан укурювався в дрова, його навідували дивні фантазії, однією з них, очевидно, була та, де він трахає палаючого Толіка, і Орхан під владою цих збочених фантазш починав казитися, погрожувати і знущатися з Михайлини Вікентіївни.
Одного разу мені довелося бути свідком і навіть брати таку-сяку участь в оданій із сцен іншого боку приватного життя Толіка.
У мене був день народження, і ми вітали мене з цим. Як годиться, випили, я отримував подарунки, хтось дзвонив і казав, чувак, як добре, що ти є, бажаю тобі митного чоловічого здоров'я, там, успіху, грошей. Аж раптом подзвонили не мені, а Толіку.
— Ало, — сказав Толік і вийшов до іншої кімнати. Його не було хвилин п'ять, і Віталя почав уже щось вигадувати, плести якусь нісенітницю, казати, все, пацани, Толік зараз кудись поїде, мабуть, до Михайлини Вікентіївни, хоча мені вже по фіг, тому що я нализався, як паршивий одінокш волк. Так і сказав.
— Пацани, — сказав він, — я волк.
І впав у кому. Андрюха у ні був уже з годину. Він проблювався, і ми, вклавши його на навалену купу лахміття, вкрили чиєюсь курткою. З нами були ще якісь друзі, про яких мова піде трохи пізніше, були якісь дівчата і не особливо переймалися тим, що кудись піде Толік, головне, що іменинник з нами.
Я дійсно був з ними.
Зайшов Толян. Із зосередженого виразу його обличчя і з того, як розтріпалася його борода, я зрозумів, що життя дало тріщину і що вдіяти вже нічого не можна.
— Можна, — сказав Толік. — Збирайся.
— Куди? — не зрозумів я.
— Підстрахуєш мене. Турки мають відповісти і за вірменів, і за курдів…
— Чувак, — кажу я, — а до завтра це відкласти ніяк не можна?
— Не можна.
— Але ж у мене день народження, чувак. І до чого тут курди?
— А просто так. Одягайся, — сказав він, і я зрозумів, що мені нічого не залишається, як одягтися і робити те, що мені каже Толян.
Твою мать, думаю, твою мать…
9
— Може, ти, Толян, візьмеш з собою Віталіка? А? Толян? Візьми Віталіка. Толян, ну йоб ти, візьми Віталіка. У мене, як-не-як, день народження, у мене, бляха муха, свято. Мені, звичайно, не все одно, що у тебе якісь там проблеми, що тебе, можливо, сьогодні, спалять, причому спалить якась каналія турецького штибу. Давай, Толян, бери Віталіка.
Мені було не страшно йти з Толяном серед ночі, а просто було в падло. Мені було абсолютно по фіг, що мене також замочать, тим більше, почавши жити у квартирі Віталіка разом з цими пацанами, які все ж таки нормальні пацани, я перестав боятися смерті, перестав тому, що не бачив трагізму у власній відсутності. Ну нехай мене не буде, якби я був видатним хірургом або знахарем, або, зрештою, чиновником, загалом, людиною, яка має бодай якісь властивості змінювати світ, не кажу вже про те, щоб вона робила його кращим, а просто змінювати, а я ж — ні, а тому в моїй смерті не буде ані найменшого трагізму.
Я нічого не змінював, я для суспільства був ніким. Тобто моя побутова свідомість так мислила, на тому ж побутовому рівні, своїми повсякденними клопотами. Де взяти гроші на цигарки, де, блядь, мої штани або Толян, чому я? Візьми Віталіка!
— Толян? — звертався я до Толяна, шукаючи залишки совісті у його змокрілих очах.
— Поїхали, — суворо промовив Толік. — Віталік не може, Віталя вгашений.
— Я їду! — закричав Віталік. — Я з вами, пацани! Я здєсь! Я продолжаю реп чітать! Тільки куди ви?
— От балабон, — простогнав Толян.
Андрюху ми залишили на тьоток. Нехай вони пестять його худеньке, прозоре, майже дитяче тільце. Нехай.
На вулиці було жарко. Ці темні червневі ночі кудись дівали від нас наші законні сни, вони забирали наше здоров'я, наші сили, наш розум. Ми ловили машину.
Пузатий мужик погодився везти лише мене і Толяна.
— Він же вгашений, — показав воділа на Віталіка.
— Він хворіє, - сказав Толян. — Ми його до лікарні веземо.
— Якщо він мені тут нові ковріки заблює, - похитав головою мужик, — я вас до лікарні відвезу.
Ми погодились.
— Нові ковріки! — скрикував мужик кожного разу, коли Віталя видавав якісь звуки. — Нові ковріки, — ледь не плакав він, і мені було його шкода.
— Тут тормозни, — озвався Толян, коли ми вже під'їхали до будинку, в якому жила Михайлина Вікентіївна.
— Пацани, — не зрозумів воділа. — До лікарні ще п'ять кварталів.
— Зупини, — прозвучав погрозливий голос Толіка.
Воділа зупинив і зажадав суму в півтора раза більшу, ніж ми з ним домовлялися.
— Щас під'їдуть мої друзі таксисти… — пригрозив воділа.
— Зараз приїдуть наші пацани… — пояснив Толян.
— Ладно, — погодився воділа, — достали, малолєтки.
— Толян, — запитав я його, — які наші пацани?
— А я їбу? — сказав Толян.
— А я їбу своїх пацанов! — заволав угашений Віталік.
— Не кричи, придурок.
На балконі першого поверху з'явився силует. З прочиненої балконної двері було чутно, як грає Дафт Панк.
— Заході, а пєдєрастов своіх на уліце оставь.
— Толян, — питаюсь, — це хто?
— Орхан. Віталік, реально, хай почекає надворі, а ти давай пішли зі мною.
Я важко зітхнув. Віталік поривався піти з нами, але ми його заспокоїли, сказали, що трави там немає і що взагалі, Віталя, вже давно кінець світу, так що сиди і дочікуйся, коли по тебе прийде святий Петро.
Дафт Панк розривав квартиру. На кухні сиділа заплакана Михайлина Вікентіївна. У коридорі стояв Орхан.
— Де мала? — запитав Толік у Михайлини Вікентіївни про її доньку.
— У Києві, - схлипувала вона.
— Що ти з нею зробив, ти? — кинувся Толян на Орхана.
Я стояв, обпершись на шафку, і не знав, що ж його робити, знімати рюкзак чи ні, вітатися з господарями чи теж ні, і взагалі, що я тут роблю? Підстраховую?
— Я ж тєбє сказал, чтоб ти пєдєрастов своіх оставіл на уліце.
Чого ж це я пєдєраст? — не розумів я.
— Я не пєдєраст, — намагався якось захистити свою гідність.
— А ето ми єщо увідім, — пронизливо глянув Орхан у мої, мабуть-таки, злякані очі.
Дафт Панк розривав уже мене.
Бісовий Дафт Панк, думав я. Звідки ж ти лунаєш, і як би тебе вимкнути? І чого ж це він, брудний турок, слухає Дафт Панк? Може, він панк?
Об Толяна розбилася чашка.
Я подумав, що менти, в принципі, суки, але
