Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— Я сподівався, пане Юзефе, на такий результат, — відказав із зрадливим тремтінням у голосі Вагилевич. — Але скажіть мені: якби Міцкевича враз запроторили до тюрми, ви б мовчали?

Тоді обізвався Август. Не повертаючи голови від вікна, мовив:

— На твою статтю, Янє, можна б дивитися й крізь пальці, якби у ній не проглядалася ворожа до поляків тенденція. Як можна прославляти Шевченка, коли щойно відбулася русинсько–польська різня, а він… він же у «Гайдамаках» і нині настирливо закликає: «Мордуй ляха знову!»

— Але ж Шевченко в цій же поемі благає нас забути давню ворожнечу: «Болить серце, як згадаєш: старих слов'ян діти впились кров'ю, а хто винен?» Чи маєш мужність, Августе, відповісти на питання: хто ж винен?

— Хто винен?! — повернувся від вікна Август, в його очах палахкотіла ворожість, якої Вагилевич досі від Бєльовського не відчував, але ж, видно, жила, таки жила в ньому ненависть до русина, який посмів стати на боротьбу за свою свободу. — Ти питаєш, хто винен в тому, що Гонта зарізав своїх дітей? То питаю я: хто відповість за вирізані нині польські сім'ї — з дітьми, з жінками? Таж ви з природи кровожерні!

— Скажи мені, Августе, чи українці за всю свою історію вбили хоч одного поляка на польській землі?

— Нема у вас землі! — схопився Борковський. — Дякуйте Богові, що віддається вам парцеля для могильних ям!

— Вгамуйся, Юзефе… — Август винувато глянув на Івана, вражений вибухом Борковського. — Ми тут не вирішимо польсько–українського питання… Воно, зрештою, сьогодні вирішується без нас — на Ринку. Може, ти бачив: виносять з будинків меблі, перевертають вози з крамом, на площі виростають барикади, бо ніхто не повірив у конституцію міністра Піллесдорфа! Півроку минуло від її проголошення, й досі вона навіть не надрукована… Барикади виростають, чуєш? А де ви станете, на якому боці опиниться ваша Гвардія, і чи потрібна вона, коли є польська й має чітку програму боротьби?

— Не знаю, Августе… Та переконаний лише в одному: поляки й досі нічого не зробили для того, щоб русин зважився стати з вами пліч–о–пліч проти спільного ворога. А що вже говорити про польський плебс, коли ось знакомитий інтелектуал, поет милостиво відводить русинові шмат землі на цвинтарі. Нашої землі… Пане Юзефе, не прогнівайтеся, коли скажу: на такий самий шмат ви не маєте тут жодного права власності, хіба що орендуєте в нас. Ви не господарі в цьому краю, ви осадники!

— Досить! — підвів руку Бєльовський. — Наші дороги, Іване, розійшлися, і ми мусимо з тобою хоча б на якийсь час піти світом окремо. Поки не схлине накип…

— А ми ніколи й не йшли однією дорогою, Августе, — лише рівнобіжними путівцями. Йшли, поки це вдавалося… Видно, ще багато сплине часу, поки ми займемо — кожен свою окрему смугу — на спільному європейському тракті. Бувайте здорові!

…Книги не йшли до рук. Вони втискалися в стелажі й тремтіли від страху, бо вже з Ринку долинало протяжне ревище й пролунали мушкетні постріли. Біля Іванового столика стояв зігнутий пан Казимир і, немов безпомічна дитина, просив поради у Вагилевича:

— Я вже так давно стою тут, питаю вас, а ви не чуєте… Не чуєте стрілянини? А скоро станеться найстрашніше: гарматні батареї уже стоять на Високому Замку і палять, палять!.. Я знову залазив у верхнє книгосховище: ядра летять на Ринок і розриваються, гинуть там люди, а одне вже впало на Тринітарську площу… Що буде, пане Янє? Що буде, коли стрільно поцілить у бібліотеку?!

Нарід чекав сигналу до миру а чи до бунту: тисячі пар очей вп'ялися у скляні двері, що виходили на балкон губернаторського палацу, і коли захиталася фіранка, а крізь шибу проступив силует Вацлава Залеського — запала на мить мертва тиша над Губернаторськими валами: від нового намісника Галичини львівський люд чекав більшої несподіванки, ніж від Франца Стадіона, — тому, що був високоосвіченим і прихильним до русинів поляком; русини ж, причетні до писаного слова, обожнювали його ще й за фольклорний збірник «Пісні польські і руські галицького люду», виданий ним під псевдонімом «Вацлав з Олеська»; нарід чекав виходу намісника на балкон і спочатку несміливо, а потім злагоджено заскандував: «Конституцію, конституцію!», проте ніхто у натовпі не знав, що після вбивства у Будапешті австрійського міністра війни графа Лятура цісар Фердинанд дав розпорядження намісникам і губернаторам Австрії не вступати ні в які переговори із збунтованим людом, а вирішувати конфлікти гарматами.

Ніхто серед юрби не знав і того, що від Льоншанівки видолиною попри Лису гору підкочують до Високого Замку батареї; про це, зрештою, повідомив всюдисущий скрипаль Ясьо Сакрамент: захеканий, зі скрипкою під пахвою, він збіг Курковою на Губернаторські вали і — найменший та наймізерніший з усіх — подав очікуваний сигнал до бунту писклявим криком: «Там гармати, гармати і льонти[144] запалені!»; люд умить втямив, що чекати появи намісника на балконі марно, й ринув на Ринкову площу.

Розсипалися, немов хатки з карт, торгові ятки, переверталися догори колесами вози з крамом, падали із завіс брами будинків, розчинялися вікна й вилітали на брук домашні бебехи, столи, ліжка, крісла, і невзабарі почерез Ринок від вулиці Галицької до Краківської виросла барикада; на лівому її фланзі, з боку Тринітарської площі залягли академіки й польські гвардійці, а на правому, на днищі перевернутого воза, стояв квадратовий, немов постамент для пам'ятника, коваль Йосип з Круп'ярської й закликав поляків стріляти тільки по гусарах, коли ті нахлинуть, а русини загородять вхід до Галицької брами; недавно ще ворогуючі загони руської і польської гвардій умить порозумілися й спрямували мушкети на губернаторський палац; поміж перевернутими возами гасала,