«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Ваґманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Ваґман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Ваґмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

— Здорові, пане Ваґман! — мовив Євгеній, порівнявшися з Ваґманом. — А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.[256]

— Знають пан: лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

— Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

— Знаєте, пане Ваґман, клопіт маю.

— Ну, який клопіт? — зацікавився Ваґман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати іншого локалю на віче.

— Гм, шкода вашої праці, пане, — мовив Ваґман. — Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

— Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

— Може, де найду, — мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Ваґман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився:

— Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

— Ну, що таке?

— Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво… ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмістю.

— Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

— Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Ваґман подався до помешкання пана бурмістра.

— А, пан Ваґман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! — мовив бурмістр, приймаючи Ваґмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т. зв. німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали роль польських патріотів, — а Ваґман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Ваґмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього вороже або з презирством, а Ваґман, зі свого боку, був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.

— Чим можу вам служити, пане Ваґман? — мовив бурмістр, коли Ваґман сів, а він заняв місце напротив нього. — Що вас приводить до мене?

— Маленький ґешефтик.

— Дай Боже, щоб він був добрий! — з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.

— Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.

— Ну, жартуйте!

— То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця — тьфу! А придивившися ближче, то воно сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай-ай, страшно подумати!

Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне враження.

— Ай-ай! — повторяв Ваґман, хапаючися за пейси. — Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!

— Що ж ми на се порадимо, пане Ваґман, — холодно мовив бурмістр. — Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали…

— Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід — того ніякі складки не надгородять.

— Людська річ — терпіти, — мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди, властиво, гне свою розмову Ваґман.

— Людська річ — терпіти, — так, так, людська річ! — повторяв Ваґман. — Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п’явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?

— Найбагатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми, — з демократичним пафосом мовив бурмістр.

— Ой, то-то й є! — мовив Ваґман. — А тепер подумайте, коли б так, не дай Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.

— У нас! — мов ужалений скрикнув бурмістр. — Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ж ви що чули? Нагрожувався хто?

— Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?

— Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде, — успокоєний в одній хвилі, мовив бурмістр. — І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.

— Неможливе! Ой пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний…

— Хіба ж одні жиди тому винні?

— Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п’явками, а прийде що до чого, найменша іскра — і вибухне огонь, і жиди — ми всі, винні й невинні, — будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз