«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори - Іван Якович Франко
— Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
— Пане меценасе! — з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. — Не говоріть до мене, як до ґімназіаста, якому імпонують гарні фрази! О, так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового «Короля Ліра», і плакав зі зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але пізніше я розумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого, урядового, адміністраційного, становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда, — се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви оце сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? — всякими способами!
— Впевняю пана старосту, — мовив усміхаючись Євгеній, — я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
— Ну, ще чого не стало! — буркнув пан староста.
— А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати: щоб се поборювання велося на строго законній дорозі, так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.
— І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
— Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших — тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
— Пане, прошу не забувати, з ким говорите! — фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
— Говорю pro futuro,[255] отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей — pardon, з боку поодиноких органів — дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду оце просити вас. Добре, прирікаєте?
— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
— Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
— Що ж се таке?
— Але обіцяйте наперед!
— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
— А то упертий русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
— Не можу, пане старосто! — рішуче мовив Євгеній.
— Чому не можете?
— Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
— Думаєте про реформу каси?
— Між іншим і про се.
— А якби я, власне, задля сього заборонив се віче?
— Задля сього?
— Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
— Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
— Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
— Чи се формальна заборона? — запитав Євгеній встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився, і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе:
— Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
— Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
— Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.
L
Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:
— Перепрашаю пана меценаса…
— А вам що, пане Парнас?
— Звертаю пану завдаток.
— Завдаток?..
— Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…
— Ну, так що ж з того?
— Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
— А то чому? Чи вам ціна занизька?
— Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
— Ну, так чого ж не стало?
— Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, цигарами… не дай Боже нещастя…
— Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
— А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…
Євгеній зареготався:
— Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
— Бодай пан здорові жартували! Ну-ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!
— Не можете? Чому?
— Що я пану буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.
— Староста заказав?
— Я того не говорю.
— Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу, бігме, не
