Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Свято душі Вагилевича тривало, хоча його немилосердно заливала гіркота. Він відганяв від себе хвилі зневіри, що навально накочувалися на нього, аби зберегти в собі якнайдовше відчуття празника, без якого образ свободи, витворений революцією, міг назавжди зникнути із свідомості, втратити свої обриси й перспективу; свобода була тендітна й нетривка, мов те осіннє павутиння на оголених гілках дерев: повіє вітер, спаде роса, й чарівне мереживо, що зіткалося за ніч з бажання природи хоча б ілюзорно відтворити свою красу, поникне, порветься, й сірість ляже на знесилений світ, — і все ж, незважаючи на неминучість згасання земної зваби, павутинні сережки посивілим розмаєм прикрасили кущі барбарисового живоплоту, який обгородив університетське подвір'я, й Вагилевич, ідучи зранку до праці в бібліотеку, обережно проходив алеєю, щоб передчасно не зруйнувати свято природи й продовжити своє власне, безнадійно втрачуване кожної миті.

Свято кохання Іван замкнув у найглибший сховок душі, щоб мати його завжди в собі; свято кохання належало лише йому, й він знав, що завше матиме можливість і право розпоряджатися ним у найсвітлішу або ж у найчорнішу мить життя, — у першому випадку для повноти щастя, якщо б воно ще раз прийшло до нього, у другому ж — для утвердження своєї духовної вартості, коли прийде безнадія; свято кохання було для нього золотим злитком, яким завжди можна покрити розмінну монету хвилевого оптимізму; свято ж свободи стрімко заходило з весни в глухоманну осінь, і Вагилевич усвідомлював, що воно залишиться в минулому, що він уже проходить повз нього й забрати його з собою безсилий, а все ж воно було, було — сліпучим спалахом засяяло й залишило нестертий відбиток у людських душах, і коли б його зматеріалізувати в слові — зазвучав би Маркіяновим пеаном волі:

І це все, що залишилось від Маркіянової ідеї? А хіба то мало, коли народ, в неволі перебуваючи, втямлює, що він з природи вільний; адже це і є те властиве для людини усвідомлення своєї власної вільності, права на вільність, своєї готовності запосягти її; без образу свободи неможлива й боротьба за неї, — ніхто її, не втілену в образ, неспроможний здобути, і ось він з'явився — за п'ять літ після Маркіянової смерті, за п'ять літ поетового безсмертя!

Першого дня листопада Вагилевич прийшов до праці в університетську бібліотеку вранці, чим немало здивував кустоша Казимира Стронського, й той зупинився перед ним живим знаком тривожного питання:

— Пане Янє, чуєте, пане Янє, я щойно дивився крізь віконце з верхнього книгосховища на Ринок — чому там збираються люди?.. Може, ви й справді мали рацію, коли говорили, що рух за свободу помножується доти, поки не досягне цілковитої своєї повноти?.. Але ж то — безконечна революція!

Вагилевич не зреагував на мову пана Казимира, він поквапився пояснити причину свого раннього приходу.

— Дозвольте мені працювати у вас цілий день, пане Стронський, я додаткової винагороди просити не буду. Мені вистачає на прожиття того, що отримую у вас, і я люблю цю роботу.

— Але ж ви працюєте у пана Бєльовського, — здивувався кустош, і знак питання уподібнився до зера.

— Я більше в нього не працюю…

— Що трапилося, ви ж приятелі?

— Дозвольте мені відмовчатися, добре? Август залишається для мене приятелем і надалі… Та ось ви спімнули, що я говорив про рух за свободу, — його ж помножують люди. Та трапляється і таке, що одні мають право на боротьбу, а інші — ні. Одні вважають себе першорядними громадянами суспільства, а інших — поспільством нижчого ґатунку…

— Не буду випитувати, — розігнувся знак питання, — мене ваші стосунки з Бєльовським не повинні цікавити. Але — жаль… Коли кожен окремо боротиметься за свою частку свободи, то вона ніколи повною не стане. Так ви колись казали?

Вагилевич не відповів, одягнув халат і сів за свій столик, заставлений стосами книг… Книги не йшли до рук, вони вивищувалися ліворуч і праворуч, мов межові камені, через які Іван не мав права переступити, стояли, немов стовпи на пограниччі двох світів, і прирікали його на безділля у своєму затхлому загумінку, який був йому до дрібниць знайомий і тому нецікавий, а там, за межовими каменями, знаходились ключі до нерозкритих таємниць; Іванові дозволено було описувати книги, та не пізнавати, бо пізнання тут же вимагало розголосу, а голос у нього відібрано; став Вагилевич чужим на своєму власному полі, саксаулом у вільхових хащах — заглушеною, непримітною й чіпкою деревиною, з якої, однак, не побудуєш ні будинку, ні комори, ні навіть хліва, тільки підвалиною може стати, бо тяжчий він від води, і обсідав його весь тодішній учений світ, а зізнаватись, що стоїть на ньому, не мав мужності; каменеподібну деревину вганяли вглиб своєю вагою непосвячені у справжню науку, й саксаул, невидимий для світу, мусив тримати їх на собі.

Собор руських учених обирав першого професора кафедри руської словесності, і всі делегати знали, кого — єдиного — можна запросити на цю посаду: в розмовах перед засіданням однозначно називали прізвище Вагилевича, — тож святоюрський клір так збоявся претендента, який сидів в останньому ряді Музейної зали семінарії, що випередив події вельми глупо. Молоді теологи, пахолки Ірода, внесли до зали на руках Івана Гушалевича, і він сидів, пишаючись, на сплетених руках, немов у бамбуковому кріслі; перехрещені в пальцях долоні притискав до підборіддя достоту так, як це робив Шашкевич, коли хвилювався; він обводив присутніх у залі очима, засвіченими вогнем патріотизму; теологи співали