Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

що спадало нижче пояса, владно показала рукою на ложе, й Іван умить звільнився від одягу; жінка заманювала його поглядом, повелівала, наказувала, підкоряла; втім він побачив на її чолі золотий обруч з нефритовими підвісками, наблизився й упізнав Анелю; ні, я не Анеля, сказала жінка, знявши з чола обруч, вона підкинула ним до стелі, й обруч вилетів крізь вікно, — я Юлія, яку ти кохаєш, Анеля тільки подарувала мені своє обличчя, бо ти забув мій образ, ходи до мене, Янку, ми маємо для себе лиш один день, й більше подібних днів ніколи в нас не буде, ні ти, ні я ще не відаємо, що таке кохання, то пізнаймо його, щоб воно затямилося й завше було з нами, чей без кохання життя марне; але ж ти Анеля!; я єдина твоя любов, адже двох жінок кохати не можна, хіба тобі не однаково, яким ім'ям названо кохання, аби лиш воно було справжнім; жінка взяла в долоні свої тугі, мов спасівки, перса й мовчки нахвалялася ними перед Іваном; по її вгнутому животі спливала білота й закипала чорним полум'ям над лоном; вона повернулася, й спина закрилася срібним прядивом волосся, що сягало округлих стегон, з–під прядива вибігала вузька борозна, — і враз розділилося тіло, жінка лягла на ложе, її довгі стрункі ноги досягали голубого купола шатра, вона ждала.

— …Ось і все, — прошепотіла скрушно Юлія, коли вони зів'яли від знемоги. — Сталося те, що мало статися між нами, ми спізнати справжню мить кохання, а більше такої не буде. Вдруге повториться те саме або гірше. Розходьмося назавше — не псуймо собі великого нашого свята…

— Назавше?! — зойкнув Іван. — Це неможливо… Ти ж літавиця і прилетиш іще до мене, як покличу…

— Не клич літавицю, Янку, її поцілунок приносить смерть.

Юлія підвелася з ложа, обняла Івана, й ці обійми були сестринськими; вона винувато і з жалем дивилася на коханого; ти мусив спізнати любов, пам'яттю про неї лікуватимеш свою неміч, упадок духа, ти будеш творити, прагнучи мене — нинішньої; не треба тобі тієї, яка буде потім, — збляклої, пісної, постарілої. Дякую тобі… Йди вже, візник чекає на тебе. Я ж залишуся тут, це мій замок.

І вона зникла, як і з'явилася, за адамашковими портьєрами.

У дворі стояла запряжена карета, схожий на Анциболота візник сидів на передку й нетерпляче поцвьохував батогом; призахідне сонце кинуло на озеро золоту доріжку, що пробігла по воді й зупинилася біля берега; куті бляхою шпилі замку бралися полум'ям, за містком сірів занедбаний костьол, а весільного будинку зовсім і не було; Вагилевич здогадувався, що його нині водила нечиста сила, — але ж Анеля, яка назвала себе Юлією і до краю спустошила його коханням, була справжньою, та він більше її не побачить… І як це так — ніколи не побачить, ніколи в житті її не зустріне і завше буде сам? Тільки з привидами? А може, і вона йому примарилась… Чому ж пішла від нього?.. А хіба ти забув, що тобі сказала колись Юлія: жінка прагне не свободи, а залежності від сильного мужчини, ти ж нині був у неї рабом! Іван глянув на візника і остаточно переконався, що то Анциболот з микитинської корчми, — не можна зоставатися з ним сам на сам — він вимагатиме від нього підпису на контракті… І Іван подався до містка, щоб вирушити до Львова пішки, та візник наздогнав його, вишкірив зуби, реготнув, скинув циліндра, й побачив Вагилевич на його тімені золоті ріжки — ознаку вищої сатанинської градації; Анциболот надів на голову циліндра й проказав поважно:

— Прошу до карети, ласкавий пане, нікуди від мене не дінетесь, я живу у вашій свідомості… То тільки лев може бути левом, а орел — орлом, людина ж вмістила в собі Бога і Сатану, тож не шукайте ні Диявола, ні Господа по світу, а в собі… Сідайте швидше, бо смеркає.

Іван усівся в повозі, спустив заслону на передньому віконці, щоб не бачити візника, запав у дрімоту, і марився йому сон про ключове зілля, за яке мав би поділитися з Анциболотом своїм відкриттям… Ба ні, мусить знайти його сам, без допомоги Нечистого! І він знає, як його шукати, тільки треба стати косарем: росте таке зілля поміж травою — як до нього доторкнеться коса, то відразу зламається. Треба зірвати з нього один лише листочок, зашити в долоню під шкіру, а тоді геть усі таємниці відкриються перед тобою; я мушу знайти ключ–зілля, щоб вивільнитися від тебе, Анциболоте, й сам розгадаю заповітний секрет!

Прокинувся, коли візник спинив коней на розі вулиці Баторого, й вийшов з карети. Було зовсім темно, тільки на передку біля візника світився ліхтар; Вагилевич хотів подякувати за їзду, та візник його випередив:

— Ключового зілля, ласкавий пане, без мене не знайдете, ви навіть не вмієте косити… Ви нічого самі не вмієте; колись запродувалися мені, а нині тій відьмі, що залишилася в замку. Не можете бути самодостатнім, ви завжди від когось залежний.

— Я нині звільнився від вас обох, — сказав Іван і пірнув у темряву.

Амалія зустріла його зі сльозами, хлопчик притискався до мами й осудливо дивився на батька.

— Що діється з тобою, Іване? — схлипувала Амалія. — Ми не знаємо, де ти пропадаєш, та й дома ти як відсутній… Може, в тебе є якась жінка?..

Іван винувато дивився на дружину, вона була гарна, та зваба її ховалася в кирею цнотливості, й для кохання в її натурі не було місця.

Не обняв її, навіть не діткнувся до неї, тільки сказав, не дивлячись їй у вічі:

— Нема нікого в мене, Амаліє. То все ілюзії, примари. Реальні лише ти і мій син…

«Але що мені діяти: ні вернутися, ні втекти… Боже, який я самотній!»