Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

таємниця дедалі поглиблювалася й перемінювалась на реальність, з якою треба змиритися; а може, весь сенс у тому, що Іван покохав таємницю, котру розгадувати не варто, і хай вона манить його, розпалює — тож знецінився б цілий світ, якби в ньому все було розгадано, описано, вивчено, обмацано, а може, вся інтрига Іванового життя й полягає в тому, що його оточують відвічні загадки, які примарами ходять за ним, а він у їхню таємничість до кінця проникнути не вміє, — і ось з'явилося перед ним найчарівніше з усіх примар видиво, і хай би так продовжувалось вічно: мерехтливе сяйво свічок, притишені звуки музики, ангельський чи то відьомський лик жінки із золотим обручем на чолі й вино, що переливається розмаїтими відтінками рубіну в кришталевих келихах…

Пані Анеля врешті заговорила, і таємниця враз розплилася, зблякла — жаль стало за нею Іванові, змушеному тепер слухати звичайну мову ожидівської вродливиці про буденні речі.

— Ви, напевне, вже дізналися, Янє, що пан Владислав повернувся з Куфштайна… Яке то щастя, йому ж загрожувала кара смерті! Але він непоправний — знову заангажувався в політику, в конспірації, певне, в цьому весь сенс його життя…

— У кожного своє призначення, — відказав Вагилевич і, вмить зрозумівши, що його відповідь прозвучала надто сухо, перепитав: — Як його здоров'я? — Але й тепер тон Іванової мови нітрохи не степлів.

Пані Анеля промовчала: запевнювати Вагилевича про добре здоров'я пана Сєраковського не було потреби — це зовсім не обходило її співрозмовника, вона в цю хвилину ще раз переконалася, що межу між їхніми двома різними світами перейти неможливо, її може здолати, хоча б на мить, тільки кохання, яке зродилося в ній давно й несподівано, і перед ним вона не має сил устояти: Іван теж був таємницею, в яку Анеля прагнула зануритися з головою, щоб збагнути причину зваби цієї заглибленої в себе людини, романтика, фанатика праці, який не спроможен вгасити своєї пристрасті ні в науці, ані в любові, зваби наївного юнака, змушеного безнастанно прагнути кохання, тужити за ним, шукати в ньому захистку і в ньому утверджуватися, інакше перемінився б на безбарвну, нецікаву, пісну книжкову міль…

— Мене втомила вічна революція, Янку, — промовила по хвилі. — Тим більше спосіб, в який її реалізують пан Владислав і його однодумці, до перемоги не приведе, а тому й ніколи не припиниться ребелія. А причина одна: польська революція прагне використати для себе силу поневоленого поляками люду — і ось, які з цього наслідки: безглузда різня, жахлива розправа над Семінською… Але ж є в цьому і своя справедливість: скарано поліцейську конфідентку, зажерливу аристократку, яка так само колись розправилася з Ржевуським, як потім Вайда з нею. Вайда страшний, але я його розумію: ним керує темна спрага помсти.

— Вайда — то псевдо Сухоровського, який — може, пам'ятаєте — застрелив колись актуарія карного суду Зайончковського… Цей нинішній розбійник має неабияку освіту й науковий талант. Він мені віддав на збереження свою працю з лінгвістики, і я щиро жалкую, що така сила — пропаща.

— І замість працювати в академії, він ріже поляків… Я так боялася, адже Вайда, чи то Сухоровський, добре знає дорогу до Ожидова. Але ж ми нічого не зробили для того, щоб він пішов з нами. Навпаки, вигнали його з нашого едему, і перший заплатив за це мерзотний і глупий Мангольд… Для нас, Янє, один вихід: або ми полюбимо народ, серед якого живемо, або маємо переселитися на землі польські, щоб там жити і боротися за польськими звичаями і законами.

— Чи так думає й пан Сєраковський?

— На жаль — ні. Вони не розуміють того, що й коли переможуть, завжди сидітимуть на пороховій бочці… А незалежність — то передовсім впевненість у своїй безпеці, а її поляки ніколи не будуть мати на вашій землі… Та досить, поговорім краще про любов. Ви ще кохаєте Юлію, Янку?

— О, так!

— То випиймо за кохання!

Дзенькнули келихи, пані Анеля випила до дна, рубінова крапля впала на ліве зап'ястя, Вагилевич простягнув руку, витер краплю, і його долоня прикипіла до Анелиної.

— Я кохаю Юлію, пані Анелю, — прошепотів Іван і провів пальцями по золотому обручу, пальці зупинилися на нефритовій підвісці, сповзли й опекли Анелине вушко.

— Ви хочете її побачити, Янку? Я знаю, де вона перебуває…

— Хочу бути з нею хоча б один день… Хай продовжиться єдине в моєму житті свято.

— То прийдіть в неділю раннім ранком на те саме місце, де ви стояли нині, коли я вас побачила. Юлія під'їде до вас своєю каретою, згода? — Анеля нахилилась до Івана, і він втопився в зелених очах вершниці, яка колись в микитинських бескеттях заганяла до смерті гнідого огиря.

…Візник був у циліндрі й нагадував Іванові Анциболота; він різко зупинив коней, дверцята карети самі відчинилися, Вагилевич ступив однією ногою на східку й заглянув досередини; дама у чорному манто й каракулевій шапочці, з–під якої спадала на обличчя густа вуаль, навіть не поворухнулася, вона була схожа на манекен з вітрини одежної крамниці; Іван запитав: «Ви Юлія?» Вона ствердно кивнула головою й приклала палець до уст, подаючи знак, щоб він ні про що не запитував, Іван погодився й сидів відчужено поруч з нею; карета виїхала на бібрську дорогу й покотилася, спритно обминаючи котелебини, та ось колесо потрапило у виямку, карета перехнябилася, й жінка притулилася до Івана; він затримав її у такій позі, вона не вивільнялася й притулила голову до його грудей; Іван поворухнув пальцями, щоб підняти вуаль, а коли вона заборонила йому це зробити, він притулився губами до її уст і знову вчув знайомий з грішної ночі гарячий віддих, а чий він був — не міг вгадати, бо ночей було дві, і двох жінок він кохав однаково шалено, а може, то була одна і та ж