Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Тиша напружилась, мов натягнута на луці тятива, й вилетіла стріла — пролунало в залі:

— Є Маркіян і буде вічно серед нас!

Навіть не шелеснуло, ніхто не озирнувся й слова не зронив, не спитав, хто це подав пророчий глас.

Вагилевич сидів, затуливши долонями обличчя, щоб ніхто не побачив його сліз.

То було перше і єдине справжнє у Вагилевича свято — відкриття Собору руських учених в кінці жовтня, у п'ятницю. З понеділка з'їзд розпочне практичну роботу, і нічого втішного від нього Іван не чекав — він і нині був чужий серед своїх, а те ганебне слово, що висіло над ним, мов прокляття, будь–якої лихої миті могло прозвучати в Музейній залі семінарії, й Іван знав, хто його готовий вимовити: в перерві і Гушалевич, й Ірод, і єпископ Яхимович відвертали від нього голови, й навіть отець Михайло Куземський, президент з'їзду, дивився мимо нього, щоб не привітатися з відступником; а той холод, що провіявся колись між Вагилевичем і Головацьким у Микитинцях, ціпенів тепер щораз дужче і брався кригою; Яків уникав розмов з Іваном, ніби знав щось таке, що стосується їх обох, а тільки одному може належати, — і про це відав Іван: міністр освіти пообіцяв відкрити в університеті кафедру руської словесності, і з'їзд мав визначитися з кандидатурою на професора; а я нічого не мав би проти, щоб кафедру зайняв ти, Якове, але знаю теж, що ні мені, ні тобі вона не належатиме, а протегованому Голуховським Гушалевичу…

Вагилевич на з'їзді тримався окремо, навіть до Устияновича не підходив — Іванові було досить слів промови, яку Микола виголосив, відчитавши вірша, ті слова гріли Вагилевича і творили для нього свято; «Родимці!» — лунала й зараз у його вухах висока мова Миколи — такої ще не чула Галичина; з тихого осіннього неба легко злітало на брук лапате яворове листя, воно шелестіло в Івана під ногами, він ішов поволі, минаючи готель Жоржа Гофмана «De la Russia», з ресторації долинали звуки музики, Іван умисне не поспішав, щоб продовжити собі празник; «Родимці, на мапі Європи золотими буквами виписалося слово „воскресеніє“, кожен народ зачав нову жизнь, а чи ж ми на тоє переболіли найтяжчу у світі неволю, щоб надалі дихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили?»

Злітає з неба червоне яворове листя, тихо чіпляється рукавів, пліч, замаює циліндр; заклавши руки за спину, Іван переходить містком через Полтву, за ним згасає музика в ресторації, а він не хоче, щоб свято закінчувалося, й зупиняється на розі вулиці Баторого; «Родимці, — пролунюють крізь плач скрипок натхненні слова Миколи, — хто на Слов'янщині не знає мови святої Руси: хочеш налюбуватися її принадами — звернись до Основ'яненкової „Марусі“, прагнеш узброїтися в кріпость — послухай грімкого Шевченка, а ніжністю проникнется в поезії незабвенного нашого Шашкевича, тож не даймо замерзнути на морозі ранній квітці дрібній, що виросла з його серця!»; а листя злітає з висот, ніби ті явори сягнули кронами космосу, — усе нині на світі виросло — і дерева, і люди, бо «настало пробудження живого ядра з–під гробової могили!»

Вагилевич стоїть навпроти Галицької брами — розпрямлений, усміхнений, вродливий і мудрий; нині він — ціла людина й хоче затримати в собі цей стан якнайдовше; до нього долинають звуки музики, а сурдут покривається лапатим листям; тротуаром проходять люди, а він їх не помічає, не цікавлять його теж фіакри, що гуркочуть брукованою вулицею; місто живе своїм буденним життям, а для Івана настала єдина мить справжньої урочистості; а чи ти зриш з неба, Маркіяне, торжество своїх мрій і надій, ти стоїш, я чую, біля мене і святкуєш разом зі мною; втім біля Івана зупиняється карета, тпрукає візник, Вагилевич повертається, щоб піти собі геть вулицею Баторого, та наздоганяє його чийсь поклик: «Янку, Янку!»; голос знайомий, Іван предавно не чув його, а впізнає, бо ніхто ніколи так ніжно до нього не звертався, тільки одна людина; Іван оглядається: з карети виходить жінка в рожевому плащі, у бежевому капелюшку з широкими крисами; вона нерішуче ступає крок, другий, а потім підбігає до Івана й обіймає; «Янку, Янку», — шепоче до вуха, Іван вдихає затямлений з грішної ночі запах, пригортає до себе жіночий стан, теж болісно знайомий, і зшерхлі губи вимовляють: «Це ви, пані Анелю, це ви?.. Господи, за що ж мені таке щастя?»

— Пане Янку, я теж незмірно щаслива, що випадково, зовсім випадково побачила вас, я весь час вірила, що колись ще з вами зустрінусь, скільки часу минуло, а ви забули, геть забули про мене, — квапно говорила Анеля, ніби хотіла якнайбільше сказати й приберегти час, бо вже вечоріє. — Вже вечоріє, Янку, і я хочу вкрасти вас собі на хвильку, ви ж нікуди не поспішаєте… а ось ресторація, я запрошую на легкий бімбер, ви ж не відмовитеся, правда?

За столом у ресторації сиділи мовчки. Кельнер подав на стіл два келихи червоного, мов кров, токаю, та ні Анеля, ні Іван не доторкнулися до них, вони обминали одне одного поглядом, ніби враз засоромилися того спалаху захоплення, яке огорнуло їх обох при зустрічі на вулиці, і усвідомили вмить, що чужі суть — з різних станів, віросповідань, націй, сімей, що зведені для знайомства випадком, якого могло й не бути, однак той випадок зв'язав їх туго зсуканою вужівкою таємниці, яка для Анелі таємницею не була, а Іван силкувався її розгадати: хто ж врешті–решт вона, ця сліпучо гарна жінка із закладеним на чоло золотим обручем, з якого звисають, дотикаючись до вух, нефритові підвіски, — ожидівська поміщиця, шинкарка із зачарованої корчми чи Юлія, котра зневолила його своєю вродою у вертепі Мацєйової на Валовій і обличчя якої пригадати не може; чи то передала вона свій образ пані Анелі, чи ця жінка, що сидить перед ним за столиком у ресторації Жоржа Гофмана, є власне Юлія?

І як не ґвалтував Іван свій мозок здогадами,