Вірнопідданий - Генріх Манн

місці з усіма атрибутами влади. У Дідеріха було таке почуття, ніби пам’ятнк зруйновано і знесено водою. Щоправда, святковий майдан виглядав як страхітливий спогад, жодної душі не видко було на його руїнах. Але ні, там, віддалік, рухався хтось, і навіть в уланській формі: пан фон Квіцін оглядав повалений будинок. Уражений блискавкою, будинок димів за уламками великого чорного муру; і серед загальної втечі встояв тільки фон Квіцін, бо його підтримувала невідступна думка. Дідеріх читав у нього в серці: «Будинок, — думав фон Квіцін, — треба було і його продати цій наволочі. Але нічого не можна було вдіяти, ніяк не щастило. Ну, зате я тепер одержу страхову премію. Є ще бог на світі». І він пішов назустріч пожежникам, які, на щастя, вже не могли своїм втручанням зіпсувати справу.

Дідеріх, підбадьорений прикладом, також рушив у путь. Він загубив свого капелюха, в його черевиках хлюпала вода, а в одвислих на заду штанях він наче носив за собою калюжу. Найняти дрожку, очевидно, було неможливо, то ж він поклав пройти старим містом. Старі вузькі завулки стримували вітер, і йому стало тепліше. «Про нежить не може бути й мови. Але треба буде все ж таки, щоб Густа поклала мені компреса на живіт. Хоч би вона не занесла додому інфлуенци!» Після цього майнула думка про орден. Орден Вільгельма, заснований його величністю, дається тільки за видатні заслуги в справі піднесення добробуту і благородства духу в народі… «Ось він! — голосно, на всю безлюдну вулицю, сказав Дідеріх. — Хоч би з неба падав динаміт!» Повалення влади природою було замахом з непридатними засобами. Дідеріх показав небові свій орден Вільгельма і сказав: «Зась», після чого прикріпив його поряд з орденом корони четвертого ступеня.

Дивно, перед будинком старого Бука по Флейшгауергрубе стояло кілька екіпажів. Серед них навіть сільський візок. Чи не?.. Дідеріх заглянув у дім: скляні двері в сіни, всупереч звичаю, відчинені навстіж, ніби чекали на якогось рідкісного гостя. В просторих сінях урочиста тиша, і тільки скрадаючись повз кухню, він почув плач: це плакала стара служниця, поклавши голову на руки. «Отже, справді? — Раптом Дідеріх затремтів, зупинився, готовий відступити, — Це мене не обходить… Ні, обходить, тут кожна річ — моя, мій обов’язок подбати про те, щоб вони потім нічого з собою не забрали». Але не тільки це штовхало його вперед; було щось значно складніше і глибше, від чого він сопів, а в животі йому різало. Обережно піднімаючись спадистими старими сходами, він думав: «Пошана хороброму ворогові, коли він залишився на полі битви! Господь присудив так, авжеж, ніхто не може сказати, чи не доведеться і йому одного дня… Ну, знаєте, адже є різниця між добрими ділами і лихими. І в ім’я доброго діла ні від чого не можна ухилитися. Нашому старому кайзерові, напевне, також довелося себе опанувати, коли він ішов у замок Вільгельмсхеє до вщент розбитого Наполеона».

Він був уже на другому поверсі і тихенько крався довгим коридором, в кінці якого виднілися відчинені — знову відчинені — двері. Притиснутися до стіни — і заглянути. Просто дверей ліжко, на високо збитих подушках лежав старий Бук, очевидно, непритомний. Ні звуку. Невже він сам-один? Обережно — до другого одвірка. Тепер видно було завішені вікна, а перед ними, півколом, родина: коло самого ліжка Юдіф Лауер, вся задерев’яніла, далі Вольфганг з таким обличчям, якого ніхто б від нього не сподівався; між вікнами скупчилась отара з п’яти дочок разом з батьком-банкрутом, який вже не виглядав елегантним, далі омужичений син і його дружина з тупим поглядом і, нарешті, Лауер, який відсидів своє у в’язниці. У них були всі підстави сидіти так тихо: в цей час вони втрачали останню надію коли-небудь ще виплисти! Вони були нагорі і почували себе в безпеці, поки тримався старий. Він упав — і вони разом з ним; він зникав — і вони разом з ним. Він завжди стояв на сипкому піску, бо не спирався на владу. Суєтна мета, яка веде геть від влади! Безплідний той дух, бо не залишає по собі нічого, крім тліну! Засліплення — всяке честолюбство, що не має кулаків і грошей в цих кулаках!

Але звідки у Вольфганга таке обличчя? Це не скорбота, хоч сльози течуть із пожадливо спрямованих на батька очей. Це заздрість, сумна заздрість! Що з усіма іншими? Темні брови Юдіфі Лауер насуплені, її чоловік зітхає, а дружина старшого брата навіть молитовно склала натруджені руки. Дідеріх у рішучій позі став коло дверей. В коридорі було темно, приявні в кімнаті не могли його побачити, а коли б і побачили! Але старий? Його обличчя було звернене до дверей, і здавалося, що там, куди він дивився, було більше, ніж могли бачити інші, — були примари, іцо їх заслонити від нього не міг ніхто. З їхнім відблиском у вражених очах він повільно простер руки, спробував підняти їх, підняв і, киваючи, розкрив обійми. Кому? І скільки їх, що він так довго киває, так широко розкриває обійми? Цілий народ, мабуть, і який, коли його поява викликала цю неземну радість на обличчі старого Бука?

Але раптом він! злякався, ніби побачив якогось чужака, що несе із собою жах; злякався і почав задихатися. Дідеріх навпроти нього випростався ще більше, виставивши вперед черевце з чорно-біло-червоним шарфом, випнув груди з орденами і почав на всякий випадок блискати очима. Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старшого закричала здушеним від страху голосом:

— Він щось побачив! Диявола побачив!

Юдіф Лауер підвелася їй повільно причинила двері. Дідеріх уже зник.

Примітки
1

Тост, під час якого кухоль пива належало випити в три ковтки і після кожного постукати денцем об стіл.

(обратно) 2

Фукс — студент-новак у корпорації.

(обратно) 3

Околоток — на солдатському жаргоні лазарет.

(обратно)