💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Маґнат - Галина Василівна Москалець

Маґнат - Галина Василівна Москалець

Читаємо онлайн Маґнат - Галина Василівна Москалець
важка, а хижий вовчий дух ще й досі було чути. Це ж і кінь сполошиться. У тій одежі я й сам чувся вовком, загнаним у коло мисливців, що вигукують один поперед другого: ату його, ату!

Тож коли я прийшов до кімнатини, то скинув усе з себе і вбрався у свою звичну, правда, теж з чужого плеча, одежу, що цілком відповідала моєму невиразному й смутному становиську. То, виходить, я мав налякати ясновельможну княгиню, нещасну вдову? Щоб вона побачила в мені покійного мужа? Примару його, а примари — злі, шкодять живим. Примари — се те, що лишилось від чоловіка після смерті: його невдоволення, заздрість, несповнені бажання. Так мені колись пояснював отець, коли я побачив матінку-небіжку. Вона ходила по хаті, щось шукала по скринях та полицях, і від неї віяло зимним, таким немилим. Ми б так і не дізнались, що вона шукає, аж доки під ліжком не знайшовся срібний перстеник з перлами. Мати вигнала служницю, бо подумала, що то вона вкрала. Потім отець прикопав той перстеник у могилі, а сам поїхав шукати служницю. Бідолаха тепер служила в корчмі за харчі. Отець забрав її до себе і зробив ключницею. І всі казали, що він вчинив дуже мудро, бо полегшив муки нашої матусі на тому світі. Я мав тоді десять років, то все добре пам’ятаю. Може, се тутешній звичай — показувати удові подобу небіжчика, хтозна. Треба було спитати пана маршалка, для чого мені виходити на ґанок. Старий уже, сивий волос у бороді в’ється, а живу чужим розумом.

Рука моя потяглася до зшитка під подушкою, куди я записував слова ясновельможного в надії, що послужать мені опорою в тяжку хвилину. Відкрив зшиток там, де вклав сухий листок дубовий, і прочитав:

«Се я взяв з тих листів, що писав Гербурт у в’язниці в Кракові: «Хотів би я поставити супроти нападам любов, супроти війська невинність, а підданим кайдани зняти з ніг і покласти на серця». (АК: Цей текст цитує Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом». Ян Щасний був чудовим публіцистом, і образи, що він використовував, нелегко забути попри трохи важку мову.) Пам’ятаю, як мені сподобалось оте «покласти кайдани на серця», а тепер маю їх і на ногах, і на серці, хоч не служив ніколи старості мостиському. І ті, що на серці, тяжчі, ніж ті, що на ногах. Полакомився на обіцянки маршалка, а тепер ясновельможна мене знати не захоче. І піти звідси, втекти нема як: замерзну в сих горах.

Так я й просидів до вечора в кімнатині, здригаючись від кожного стуку та кроку коло своїх дверей, хоча стало тихіше, ніж учора. Багато людей пішло за саньми з домовиною, цікаві подивитись, як будуть стрічати пана-господаря в Добромилі. Потім я таки вийшов, бо в череві бурчало від голоду, і тепло, світло, звуки життя злагіднили мій біль. Я перекусив хлібом з вудженим м’ясом і запив грітим пивом. А далі вклався спати, чуючи себе сухим дубовим листком, який вітер заніс на чужину.

Так, тепер маю пута на ногах, а коли ж я їх не мав? Хіба коли був молодий і воював з турками. А поза тим кожен міг мене використати. Отець, бо син його первородний. Князям та панам великим потрібна була моя шабля. Зрештою, не думаю, що покійний ясновельможний теж міг чинити, що забажає. Кругом вовки зубами клацають на його статки. Знаю я, хоч і стану невисокого, що чим більша слава у чоловіка, тим менше він волі має. А волі хочеться.

Я вже засинав, коли зринула мені перед очима дорога зимова, отже, не моя, позаяк виїхав я з Тернівки після Спаса, після жнив у тестя, бо мої поля вже не були моїми. Я бачив останню дорогу Гербурта: від Боневич, попід гору, до Низького замку, витоптану кіньми та людьми, обабіч якої лежали неторкані сніги, такі високі, що дорога здавалась вирізаною в заметах. З дерев падали клапті відвологлого снігу, уся процесія дихала, парувала, а в труні лежав горілиць зі складеними на грудях руками мій благодійник і здригався, коли збентежені коні шарпали сани. Попереду саней їхала княгиня-вдова з паннами і білоголовими, а за труною пан Пшерембський, маршалок із секретарем, ксьондз, а решта наздоганяли пішо. Якби я був там, то теж би йшов пішо. А там почався власне сам Добромиль, і дорога перестала бути дорогою, бо сніг втолочили так, як на току, і моє серце лунко билося в тій порожнечі, замкнутій будинками міщан і шляхти, крамничками, з ратушею посередині. З ратуші повиходили радці й лавники на чолі з бургомістром, плач осиротілого люду позаганяв ворон на дах костелу, а згори долинув жалобний подзвін із добромильської обителі, куди так рвалась моя душа, а тіло не могло здолати зимові перепони. Пахло хлібним димом, бо свята скінчились і скінчився хліб, треба новий пекти.

А потім брама Низького замку поглинула карету, сани, коней і людей. Усі, хто мав увійти, увійшли, решта розійшлася — хто додому, а хто до шинку. Тільки я залишився сам, не знаючи куди себе приткнути, бо кортіло і до Високого замку, бо я там досі не був, і до монастиря за духовним утішанням, та й до Боневич хотілося, звідки вступилася смерть, але ще не повернулося життя.

Усе це промайнуло перед моїми очима, і я певен, що так воно й було, хоч залишився у своїй кімнатині.

…Через два дні послали по мене з Низького замку, ще й супровід дали — двох драгунів, не так для охорони, як для честі. Був я в тій самій одежі, що й на ґанку. Маршалок переказав, аби я в ній з’явився, а служка приніс мені нові чоботи і шаблю. Моя, яку я стратив в обозі, була ліпша, хоч і проста, але позаяк я мав стати перед вельможними панами, то дали мені шаблю в багатій піхві, оздобленій сріблом. Я вже трохи відвик від зброї, після нещасть, які мене спіткали, не чувся готовим ні до оборони, ні до помсти. Ніколи се не було моїм, і я здобув ласку покійного Гербурта тим, що признався чесно — наука завше мені була любіша за ратне діло, яке я просто змушений був терпіти. Боюсь, інші шляхтичі через се вважали мене не при собі й сторонилися, проте не чіпали чоловіка з такою незначною фортуною.

Хоч і недалеко було їхати, проте я встиг збентежитись в Добромилі, бо моя поява в одежі покійного ясновельможного

Відгуки про книгу Маґнат - Галина Василівна Москалець (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: