Фараон - Болеслав Прус
— Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути підпорою фараонові в боротьбі проти них…
Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано глянула на сина.
— Виходить, те, що мені казали, правда, — ти ворог жерців. Ти, їхній улюблений учень?..
— У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. — відповів царевич.
— Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.
— Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не можу зносити влади Гергора…
— Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп…
— А я її відберу! Мати знизала плечима.
— І ти, — мовила вона сумно, — хочеш командувати корпусом?.. Адже ти розпещена дівчина, а не муж і полководець…
— Як це? — перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.
— Я не впізнаю свого сина… Не бачу в тобі майбутнього володаря Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма… Ти виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.
— Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами…
— Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути згубними…
— Для жерців!..
— Для фараона, для держави!.. — перебила його мати. — Чи знаєш ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять талантів, а. другого — вимагаєш ще п’ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності вже були б у руках фінікійців?..
— Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу — наші поля.
Цариця засміялась.
— Ні, — мовила вона, — ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику залиш… нам…
— Чому я мушу позбутися Сари?
— Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в державі, де й так багато клопоту. А на жерців, — додала вона, — можеш гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.
Царевич замислився. Потім раптом спитав:
— Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?
— Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які прислав мені Тір.
— Що ж я робитиму з військом? — мовив царевич, нетерпляче потираючи чоло.
— Кинь єврейку і попроси в жерців… Може, вони тобі позичать.
— Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала головою.
— Ти ерпатр. Роби як знаєш… Але попереджаю, ти мусиш дати велику заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.
— На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.
— Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає… — мовила цариця, сумно розводячи руками. — Роби як знаєш, та пам’ятай: фінікійці в наших маєтках — що пацюки в коморах, — коли один пролізе крізь щілину, інші посунуть за ним.
Рамзес усе не йшов від матері.
— Ти хочеш мені ще щось сказати? — спитала цариця.
— Я хотів тільки спитати… Серце моє чує, що ти, матінко, маєш якісь плани щодо мене. Які?
Мати погладила його по щоці.
— Ще не зараз… Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти, Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської крові, а син — твоїм наступником. Про ті часи я й думаю…
— І що?..
— Ще нічого певного… Але політична далекоглядність підказує мені, що твоєю дружиною має бути донька жерця…
— Може, Гергора?.. — сміючись, вигукнув Рамзес.
— А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.
— І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? — глузливо запитав Рамзес.
— Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.
— Цілую твої ноги, матінко, і йду, — сказав Рамзес, хапаючись за толову. — Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись, щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у східну пустелю!
— Не блюзни, дитино моя, — шепнула цариця, з тривогою дивлячись на сина. — В цій країні траплялися ще й не такі дива.
— Чи не те, — запитав з гіркою усмішкою син, — що стіни царського палацу підслуховували своїх володарів?
— Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на троні, і падіння династій, які правили дев’ятьма народами.
— Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, — відповів царевич.
Він уклонився й вийшов.
В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.
Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на жар індійських пахощів, зашепотіла:
— О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім’я. О Ісідо, що народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім’я твоє… О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого сина!.. Хай тричі вимовляють ім’я твоє і тут… і там… і скрізь… І нині, і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у водах
Нілу.
Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом підлоги. І в цю мить над нею
