Піца Гімалаї - Ірена Ігорівна Карпа

Поки Редька думала, що би такого мудрого на це мудре питання відповісти, Дордже порскав їй у лице водою, котру наливав собі в долоню з хромованої пласкої фляги. Правда, з огляду на флягу і на смак, вода тут же виявилася нормальним віскі. Редьку розрізняти в цьому сенсі гівно від лялі ще тато навчив. Принаймні їй хотілося так думати, злизуючи крапельки з губ і витираючи їх з інших частин лиця.

— Здоров був, Дрожжі. Чи Драже — як я там тебе в дитинстві називала. А за «Федьку» атвєтіш, — не чекаючи запрошення, вона вхопилася за його плече, підвелася й сіла на підлозі, все ще з підозрою роззираючись довкола.

— Ти знаєш, — провадив собі Дордже, по-лікарськи розглядаючи спантеличену бібліотекарку, а не Редьку, — у цій залі надто тхне трансцендентним. Якщо ти не німець у п’ятому коліні, краще подихати десь надворі.

— Подихати чи подихати, в сенсі здохнути? — Редька нарешті щось промимрила. Спробувала наче як побути іронічною. Кволенькою. Не найліпший спосіб проявити свою крутість, знаходячись у розкаряченому положенні в скарбниці знань. Дордже простягнув їй флягу. Редька ковтнула сінґл молта й схвально кивнула.

«А взагалі мене вже ваше трансцендентне встигло заїбати. Готи-готи солов’їні…» — подумки Редька щосили намагалася перевтілитися в її, як їй самій здавалося, ліпший шматок. Злий, іронічний і дорослий. Якщо чесно, виходило так собі.

— Як би то не було, ще трохи аква віти зара тобі не зашкодить. Заодно розкажеш по чому сьогодні джіпіес у Києві на п’яних базарах.

— От сука, — це вже Редька не подумала, а сказала. Хто зна — може, Дордже прийняв це за звернення до працівниці бібліотеки, що, подолавши перший шок від такого блюзнірства, з німецьким мовчазним завзяттям видирала в Редьки з рук пласку фляжку з віскі. Була би вона з Москви, точно додавала би помічне «Панаєхалі тут».

Користуючись фізичними перевагами («і сильніший, і гарніший за бібліотекарку», — мигцем подумала Редька), Дордже заволодів флягою й нарешті допоміг Редьці звестися на рівні. Відтак він повагом вернувся до свого столу, забрав рюкзак і, для проформи підтримуючи Редьку попід руку (тривало це секунд 20 — але все одно мало вразити почуття ґендерної рівності бібліотекарки), попрямував до виходу з Альбертіни.

Аква віта. Панден Дордже (Редька зненацька згадала його повніше ім’я, голова їй поволі прозорішала, наче осідала каламуть у мисочці з мильним розчином) знав тут непоганий закуток. Вони звернули у вузький провулок і спустились кількома сходинками до півпідвальних дверей, зарослих облізлим плющем. Однак на вході грізно стала огрядна пані в фартусі й зі шваброю.

— Зачинено, — безапеляційно відрубала брюнхільда.

— Це чого ж. Якраз обід зараз. — Сміливий зіґфрід-Дордже.

— Прибираємо… Наригано дуже.

— А ми там сядемо, де наригали не дуже сильно.

Брюнхільда навіть не знизала плечима, просто відкрила двері.

Невелика кнайпа, в яку вони зайшли, видно, не раз бувала жертвою студентських вечірок. Зрештою, в напівсутінках (повне світло тут вмикали, лише коли прибирали вдосвіта, та й то було так страшно, що прибирання скорочували до явно не стереотипних німецьких стандартів) всіх цих подертих, попалених, погризених диванів, надщерблених попільниць і побитих кулаками й головами столів особливо ніхто не роздивлявся. Та й навряд чи хтось із тутешніх переймався добрим реноме свого місця. Чим гірше, тим краще — все це зветься атмосферою. Будь-яка порядна київська дівчинка відразу б коректно запропонувала перейти в інше місце, але Редька була в гостях, непорядною, і їй було цілковито пофігу.

— Ну, — сказала вона, як тільки вони всілися на диван віку молодості їх батьків (тренди кінця 70-х затримуються в гадюшниках у природний спосіб, на відміну від топ-ендових гніздечок із їх спеціально навченими дизайнерами. Редька, котрій Дордже тільки тепер переклав увесь свій діалог із Брюнхільдою, мимоволі жадно втягнула носом повітря.). — І що я тут роблю?

Бармен, він же офіціант, без питань і замовлень приніс їм по пляшці пива.

— Данкешьон, — сказала надміру ввічлива Редька.

— Я такі тупі питання задаю собі кожного ранку. — Дордже, геть не замислюючись над таким явищем, як «вертольоти», відкрив своє і Редьчине пиво. Віскі скінчилося по дорозі.

— І що ж ти кожного ранку на них собі відповідаєш?

Він не почув і провадив далі:

— А потім розум обростає думками і спогадами, на обрії десь починає маячити мета чи щось важливе. Починаю паритись, як її досягти, що треба зрозуміти, кому дупу поцілувати. Кудись ходиш, щось робиш. А увечері сідаєш за цей столик, закриваєш очі, вихиляєш одну-другу склянку, і розумієш, що увесь день був безглуздим хороводом. All men are dancers and their tread goes to the barbareous clanger of a gong.

— Ой-ой, почекай! — замахала на нього руками Редька. — Ти шо — на філософському вчишся? На політології, нєбось?

— Га? З чого взяла?

— Та бо попиздіти шось любиш дурної. А я тут і так ніфігіща не розумію. — Редьці здавалося, що вона зараз така ж крута, як десь Соня, тільки значно більш богемна після всього вчорашнього.

— Палеографію я вивчаю. Чи лишень так собі думаю…

— Шо?

— Пишу диплом про філіграні.

Редька, ясне діло, нічого не второпала.

— Які філіграні? Такі, як на браслєтіках у Криму? — Колись вона дивилася знічев’я пізнавальну програму про татарських ювелірів, що вижили в сталінському засланні, роблячи прикраси з мідних дротиків, надертих зі старої техніки, аби лиш не втрачати техніку ремесла.

— Не зовсім. Це водяні знаки на старому папері. Колись його ретельно оберігали від підробок. Краще, ніж тепер всякі «ґуччі».

— Та на ґуччі всім насправді насрати. Кожна шалава в Києві в гучах ходить. І чи є сенс — справжнє воно чи підробне, якщо однаково потворне? — Редька зараз роздивлялася свої кеди, привезені Сонею, здається, з Нью-Йорка. Теж брендові, але дуже правильні — як із секонда. Соня добре розбиралася в стилістиці. Особливо коли йшлося про Редьку.

— З папером інша історія. Якби якомусь болонському маестро сказали, що у ХХІ столітті ним підтиратись будуть, той би удавився. Колись секрет виготовлення паперу берегли, як Святий Ґрааль. Як робили деякі сорти, ще й дотепер не знають. От александрійський папір… на ньому Пушкін писав…

Редька позіхнула. Але, взявши себе