Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Ця кустарна продукція дуже подобалася німцям, особливо їхнім жінкам. Вони давали замовлення своїм чоловікам-шахтарям, а ті зверталися до полонених та в’язнів. Усе це робилося потай від начальства, бо наказом по шахті обер-інженер Гоппе зобов’язував штейгерів і всіх німецьких шахтарів збирати бринткабель і здавати його бринтмайстрам. Розбазарювання цього дефіцитного матеріалу розглядалося як шкідництво, і горе тому, в кого під час обшуку знаходили хоча б метр дроту. Та, незважаючи на це, виготовлення кошиків і торгівля ними не припинялися. Німці охоче купували їх за хліб, маргарин, тютюн.
Полонені жили комуною. Всі, хто тільки міг, добували «сировину» і передавали її своїм «майстрам». Виручкою ділилися порівну. Передавши «майстрам» кілька метрів знайденого мною дроту, я стежив за їхньою роботою. В цей час, наче з-під землі, вигулькнув Гоппе.
— Кульгавий!— пролунав застережливий вигук, та було вже пізно. Обер-інженер устиг засікти одного полоненого, котрий плів кошика.
Спираючись на свою палицю-молоток, Гоппе підійшов до «злочинця» і зупинився за три кроки од мене. Його бульдожа пика вкрилася рожевими плямами, в очах засвітилися хижі вогники. Він мовчки подивився на свою жертву, потім зловісно просичав:
— Іди сюди!.. Льос!
Полонений підійшов до Кульгавого. Той розмахнувся палицею, наміряючись ударити свою жертву по голові, але в’язень перехопив палицю і кілька секунд тримав її в своїх руках. Десятки людей завмерли, спостерігаючи цю сцену. Виснажені, з глибоко запалими очима, вони дивилися на Кульгавого з неприхованою ненавистю. Гоппе люто рвонув палицю до себе, висмикнув її з рук в’язня і цілком несподівано штрикнув нею прямо в обличчя нещасного. Той заревів од болю, закривши обличчя руками. Гоппе ударив кілька разів свою жертву по голові. У сліпій люті в’язень кинувся на ката. З несподіваною для свого віку спритністю Кульгавий відскочив назад, тремтячою рукою вихопив маленький браунінг і вистріляв у в’язня всю обойму. Той упав па цементну підлогу.
На постріли збіглися німці, штейгери, черговий з пов’язкою на рукаві і кілька веркшютців.
— Обшукати! Всіх обшукати! Тут бандити, саботажники!— несамовито репетував Кульгавий, тупаючи ногами і бризкаючи слиною.
Приголомшений усім побаченим, я подався до ствола, вскочив у кліть і поїхав на-гора з останньою групою в’язнів нашого табору.
Цієї ночі я довго не міг заснути. Перед очима весь час стояла страхітлива картина розправи над радянським військовополоненим. А що чекає на мене завтра?
Адже завтра вирішуватиметься моя доля: або я стану вільною людиною і зможу помститися нелюдам, або висітиму на шибениці...
6Ми зустрілися із Стасиком на п’ятому горизонті. Він уже чекав на мене. Трохи уповільнивши ходу, ми відстали од Нагеля.
— Владек,— урочистим голосом звернувся до мене друг,— У мене все готово. А ти готовий?
— Так,— твердо відповів я і відчув, як тенькнуло і опустилося серце.
— Отже, сьогодні після зміни. Давай постараємося і відробимо зміну як слід, щоб Нагель не затримав нас жодної хвилини. Виїдемо з шахти з першою групою поляків за чверть години до того, як прийде охорона.
У забої уже всі були па місці. Бринтмайстер готував вибух. Заклавши шнури, він почав розмотувати дроти. Ми взялися допомагати кріпильникам: принесли кілька стойок, підігнали порожняк.
Нагель був незадоволений кріпленням штреку. Та ми й самі бачили, що воно нікудишнє, особливо на останньому відрізку, який пройшли перед нами дві попередні зміни. Навислі над штреком величезні брили породи дали тріщини. Під їхнім тягарем поперечні колоди кріплення подекуди прогнулися, деякі вертикальні стойки скособочились, покололися.
Поставивши в забої надійне кріплення, приступили до роботи. Після могутнього вибуху вугілля було досить, ми дружно накидали його у вагонетки. Працювали зосереджено, мовчки. Я і Стасик думали про втечу, а Нагель, очевидно, про ненадійне кріплення.
Зненацька позаду пролунав несамовитий тріск і гуркіт. Ми всі троє, паче по команді, обернулися й побачили жахливу картину: метрів за двадцять од нас обрушилась велетенська брила породи і завалила вихід із забою. Соснові стойки були потрощені на жалюгідні тріски. Ми опинилися в кам’яній пастці.
— О майн гот, майн гот! — залементував Нагель, обома руками схопившись за голову.
Від його лементу в мене по спині забігали мурашки. У Стасика не витримали нерви. Він підбіг до штейгера й істерично закричав:
— Замовчи, ідіоте, бо, присягаюся маткою боскою, я розвалю тобі череп! Де ти був раніше, тварюко, чому не зажадав, щоб зробили нове кріплення?
— О пан Єзус, свята Маріє! Хіба ж я винен? — почав скиглити Нагель. В цю мить він забув про свою расову вищість і перейшов на польську мову, що було для мене цілковитою несподіванкою. Польська мова Нагеля вразила і Стасика. Він якось одразу заспокоївся і примирливо спитав:
— Що ж тепер робитимемо, пане штейгер?
— Давайте подивимося, може, завал невеликий і ми знайдемо прохід,— розгублено белькотів Нагель.
Ми пішли до завалу. Оглянувши його, переконалися: своїми силами нам звідси не вибратися. Не виключено, що порода осіла по всьому штреку. Для ліквідації такого обвалу потрібні тижні.
Наш забій нагадував печеру шириною метрів десять і метрів двадцять удовжину, висота стелі три метри. Він міг забезпечити нас повітрям на одну добу, не більше. А потім — смерть від задухи.
Нами оволоділо гнітюче почуття приреченості. Правда, Стасик ще сяк-так