Дон Кіхот - Мігель де Сервантес Сааведра
Перший очуняв Санчо Панса і, побачивши, що лежить поруч зі своїм паном, промовив стиха і зі сльозами в голосі:
— Сеньйоре Дон Кіхоте, гей, сеньйоре Дон Кіхоте!
— Чого тобі, брате Санчо? — сказав Дон Кіхот так само кволо й жалісно.
— Я хотів би, коли це можна, — сказав Санчо, — щоб ваша милість дали мені два ковтки бальзаму Фео Бласа[45] якщо він у вас напохваті. Мабуть, він так само придасться на перелом кістки, як і на рани.
— Був би цей бальзам у мене, чого б нам іще бракувало? — відповів Дон Кіхот. — Але присягаюся тобі, Санчо, честю мандрівного рицаря, що за два дні, якщо доля не накаже чого іншого, я матиму його, або хай мені повсихають руки.
— А як гадає ваша милість, — запитав Санчо, — через скільки днів почнемо ми ворушити ногами?
— За себе можу сказати, — відповів побитий рицар, — що не можу встановити цього строку. Але я беру вину за все на себе, бо я не повинен був витягати меча проти людей, які не мають рицарського звання, і бог битв, думаю, покарав мене за порушення рицарських звичаїв. Тому до речі, брате Санчо, зробити зауваження, дуже потрібне для нашого спільного добра, а саме, коли ти побачиш, що нас ображає така наволоч, не давай мені витягнути меча (та я й сам його вже не витягну), а берись за свій та розправляйся з ними, як собі забажаєш. А якщо на поміч їм стане який-небудь рицар, я захищу тебе усією силою моєї міцної руки. Докази цієї сили ти бачив уже тисячу разів.
Такій зухвалості бідного рицаря сприяла перемога над одважним біскайцем, але Санчо ставився до цього інакше і на зауваження свого пана не міг не відповісти:
— Сеньйоре, я людина мирна, лагідна та поміркована і вмію стерпіти всяку кривду й образу, бо маю жінку та дітей, яких мушу виховувати. Отже, зі свого боку, я попереджаю, що ні в якім разі не витягну меча ні проти простих людей, ні проти рицарів, і наперед прощаю всі образи, що мені чинитимуть прості й значні, бідні й заможні, дворяни й ті, що платять подушне[46], без усякого винятку для будь-якого звання чи стану.
Так промовивши, Санчо встав, випустивши тридцять охів та шістдесят зітхань і проклявши сто двадцять разів тих, хто його так піддурив. Але він не міг триматися рівно і весь час, незважаючи на всі зусилля, ходив зігнувшись, як турецький лук.
На превелику силу осідлав він свого осла, що був якийсь розгублений через завелику волю, яку мав цього дня, і підвів Росінанта, що жалівся б не менше свого хазяїна та Санчо, якби міг говорити. Нарешті, він умостив на осла Дон Кіхота, прив’язав до осла Росінанта і, взявши осла за вуздечку, поплентався туди, де, йому здавалось, лежав битий шлях.
Доля, що вела його від гарного до ще кращого, за короткий час вивела їх на дорогу, де він побачив корчму, яка, всупереч його гадкам і на бажання Дон Кіхота, повинна була бути замком. Санчо наполягав, що то корчма, а його пан казав, що це не корчма, а замок, і вони сперечалися, поки, не дійшовши згоди, добралися до воріт, куди Санчо, без дальшої перевірки, в’їхав з усім своїм загоном.
РОЗДІЛ X
про те, що трапилося з вигадливим ідальгом у корчмі, яку він прийняв за замок
Побачивши Дон Кіхота, що лежав упоперек на ослі, корчмар спитав Санчо, яке нещастя спіткало його, а Санчо відповів, що рицар упав зі скелі і через те трохи нам’яв собі ребра.
Корчмариха була зроду жаліслива і співчувала до недолі свого ближнього. Вона звеліла своїй дочці, гарненькій милій дівчині, допомагати їй лікувати їхнього постояльця. Служила в цій корчмі дівчина з Астурії, яка заходилась допомагати хазяйській доньці, і вони приготували Дон Кіхотові дуже погану постіль на горищі, де раніше, очевидно, багато років складали солому.
Постіль Дон Кіхота була на чотирьох погано виструганих дошках, покладених на два не дуже рівні високі ослони. На дошках лежав матрац із бавовняну ковдру завтовшки, повний якихось камінців. Коли б крізь дірки не було видно, що це збита вовна, то, мацаючи їх, можна було б справді подумати, що то круглячки. Поверх матраца поклали дві шкіряні простині та вовняну ковдру, в якій, якби хто захотів, можна було легко полічити всі волосинки. На це кляте ліжко поклали Дон Кіхота.
Хазяйка з дочкою зараз же заходились кругом обліплювати його пластирями, а Маріторнес (так звали служницю) світила їм. Накладаючи пластир на побите тіло нашого рицаря, хазяйка висловила думку, що такі синці бувають скорше від побоїв, ніж від падіння.
— Це не через побої, — відповів Санчо, — а через те, що на скелі було багато гострих виступів, і всі вони залишили свій слід. Але я попрошу вашу милість робити так, щоб після перев’язки у вас вистачило корпії ще на одного, бо в мене теж щось поболює поперек.
— То ви теж упали? — спитала хазяйка.
— Ні, я не впав, — сказав Санчо, — але так хвилювався, коли впав мій пан, що в мене заболіло все тіло, ніби мені всипали тисячу канчуків.
— Це легко може бути, — додала дочка, — мені самій часто трапляється уві сні падати з башти, і, прокинувшись, я почуваю себе такою розбитою та знеможеною, ніби я й справді впала.
— Річ у тім, сеньйоро, — сказав Санчо, — що зовсім не уві сні, а тоді, коли я не спав і пильнував краще, ніж зараз, у мене з’явилося мало не стільки ж синців, які в сеньйора Дон Кіхота.
— Як звуть цього пана? — спитала астурійка Маріторнес.
— Дон Кіхот Ламанчський, — відповів Санчо. — Він мандрівний рицар, один із найкращих та наймогутніших, що досі були в світі.
— А що таке мандрівний рицар? — спитала дівчина.
— Чи ви зараз тільки народилися, що не знаєте цього? Це така штука, яку то б’ють, то
