Карбід - Андрій Степанович Любка
— Фонтан? — несміливо здивувався Геній Карпат.
— Фонтан... — розчаровано пробурмотів Ичі.
— Хочемо подарувати, ну так... — розгубився Тис.
— Гм, фонтан! Чудова ідея! Давайте за неї вип'ємо! — відчув слизьке мер. Усі випили, й на хвилину запала мовчанка. Відтак Золтан Барток продовжив: — То, кажете, хочете подарувати фонтан?
— Так-так, — синхронно закивали головами відвідувачі.
— Як патріоти міста? — не вгавав міський голова.
— Так, як сини рідної землі! — оглянув усіх і бадьоро підсумував Ікар.
— А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! — рявкнув Барток.
— Ні, — після короткої паузи щиро відповів Ичі.
— Ти за всіх не розписуйся! — гримнув на нього Геній Карпат. — Розумієте, пане Золтане, ви нас не зовсім правильно зрозуміли. Тобто, ну як, не до кінця..
— Ви мені баки не забивайте своєю туфтою про подарунок місту. Або кажете за чим прийшли, або вимітайтеся! Я готовий взяти патронат, якщо знатиму всю правду, — голос батька міста виразно пом'якшав.
— Добре, добре, лише не гнівайтеся, просто ми не встигли вам усе пояснити, — плазував Ікар. — Зараз наш шановний учитель історії, який усе й вигадав, розкаже вам усю правду, ідея справді геніальна, от зараз почуєте.
Всі перевели очі на Тиса, який одразу ж знітився і почервонів. Учитель важко сковтнув слину, від чого борлак пірнув угору-вниз його худою шиєю, як рибальський поплавець. Раптом Тисові стало страшно, в животі забулькотіло, ззаду приперло, тож він поспіхом вибачився і позадкував із кабінету, після чого сторчголов метнувся до туалету. З радістю прибулого додому Одіссея історик усівся на унітаз.
За хвилину він задоволено підвівся, огледівся й не побачив ніде паперу. «Цей Барток знову взявся за старе!», — промайнуло в його голові. Тис ще раз роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, і зморщив носа, бо в туалеті стояв такий запах, ніби тут здохла й зогнила тисяча кішок. Він натиснув на важіль зливного бачка, але води в ньому не виявилося. «Що ж робити, що ж робити?», — у стилі мера повторив собі запитання вчитель, уже майже на порозі паніки. І тут його осяяло: еврика!
Таки добре бути учителем історії, знати досвід минулих поколінь. Понад сімдесят років тому, у далекому 1939 році, на Закарпатті побував англійський журналіст Майкл Вінч. Метою його візиту було спостереження за процесами розподілу Чехословаччини, створенням Карпатської України й анексією молодої самопроголошеної держави союзницею Гітлера — Угорщиною. Про ці події журналіст написав книжку «Одноденна держава». Це була одна з улюблених книжок Тиса, адже в деталях розповідала про історію й побут Закарпаття. І в ній був фрагмент, де Майкл Вінч скаржиться на закарпатців: мовляв, їм побудували нову чисту лікарню, а вони ходять у туалет і не користуються папером, бо до нього не звикли й вважають за-жорстким, тому підтираються рукою, а брудну долоню потім витирають об білосніжну стіну нової лікарні! Скориставшись досвідом пращурів, шкільний вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, він же Тис, підтерся рукою, а її у свою чергу витер об стіну. Коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети — й розчулила старого. Він ще хвильку постояв перед дзеркалом, оглянув себе, пригладив вуса, зморщившись від запаху руки, застебнув сорочку й піджак на всі ґудзики, із задньої кишені штанів дістав невеличкий гребінець, зачесав волосся, тоді підморгнув собі, видихнув і рішуче пішов у бік кабінету міського голови Ведмедева.
Це була вирішальна мить: зараз Тис мав виголосити промову, від якої залежала не лише його доля, а й майбутнє Ведмедева, України і Європи.
Розділ шостий,
в якому розпочинаються й раптово припиняються роботи
— Вельмишановне панство, — звернувся Тис до всіх своїх слухачів, а мер після цієї фрази зробив офіційний вираз обличчя й налив. Усі випили, після чого учитель перейшов до суті справи: — Ми тут, бо ми ведмежани, ну, тобто ведмедівці. Доля подарувала нам шанс жити у найзахіднішому куточку нашої Батьківщини, на мальовничій Срібній Землі, на Закарпатті — в краю прекрасних людей і чудової природи. Саме на наших теренах зустрічаються безліч культур: українська, угорська, румунська, словацька, єврейська, циганська, польська, алкогольна. Саме тут Схід зустрічається з Заходом, отже, саме тут — центр. Центр Європи, як не крути, завжди знаходився на Закарпатті. Кілька разів його намагалися продати, але ми все одно знаємо, що він тільки тут. Свою ідею я почерпнув із славетної історії Київської Русі. Колись русини-українці жили тут, а навколо нікого не було. Тоді наші теперішні сусіди, угорці, які самі себе воліють називати мадярами, вирішили прийти на ці землі, у цю родючу й теплу долину за Карпатами. З Азії вони йшли через Київську Русь, тож коли проходили через Київ, князь запросив їх почастуватися і відпочити. З того часу почалася історія дружби й приязні між нашими народами. Дійшло до того, що донька київського князя Володимира Великого — Анастасія — стала дружиною угорського короля Ондраша, а значить — королевою Угорщини. Потім у нашій історії було різне, переважно погане: угорці зле ставилися до слов'ян, асиміляція, заборона освіти й так далі. Тисячу років вони намагалися вимазати український слід за Карпатами. При цьому майже не розвивали цю територію, нічого не будували й не вкладали в неї, тому в Галичині й на Буковині міста гарніші й багатші, ніж на Закарпатті: в Австро-Угорській імперії комусь була Австрія, а комусь — нам — Угорщина. Зрештою, угорці й досі недолюблюють нас, підсміються з українців, але, наприклад, коли мій сусід Шоні, печений мадяр, щось пробує мені там сказати, що в мене вдома дерев'яний туалет на
