Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Відмінність ця важлива.

Це не те, що відмінність між старим трикутним капелюхом – і трикутним старим капелюхом, через який між вашими превелебностями так часто спалахують суперечки, – різниця тут у самій природі речей. —

І, дозвольте мені сказати вам, панове, величезна різниця.

Розділ XІ

Отже, вдова Водмен любила дядька Тобі – а дядько Тобі не любив вдову Водмен, отже, вдові Водмен нічого не залишалось, як продовжувати любити дядька Тобі – або залишити його в спокої.

Вдова Водмен не побажала зробити ні те, ні інше. —

– Боже милосердний! – я забуваю, що й сам трохи схожий на неї; адже кожного разу, коли якій-небудь земній богині, нерідко в пору рівнодення, трапляється бути і тією, й іншою, і цією, так що через неї я не в змозі доторкнутися до свого сніданку – хоча їй і горя мало, чи з’їв я його, чи ні, -

– Будь вона проклята! – кажу я і посилаю її в Татарію, з Татарії на Вогняну Землю і так далі, до самого диявола. Словом, немає такого куточка в пеклі, куди б я не загнав мою богиню.

Але оскільки серце в мене ніжне і почуття в таку пору припливають і відпливають по десять разів за хвилину, то я миттю виводжу її звідти; але я завжди вдаюся до крайності, й тому поміщаю її в самому центрі Чумацького Шляху. —

Яскрава із зірок! ти випромінюватимеш владу твою на…

– Чорт би її взяв із усією її владою – бо при цьому слові я втрачаю всяке терпіння – нехай собі насолоджується своїм скарбом! – Присягаюся всім волохатим і страшним! – вигукую я, зриваючи з себе хутряну шапку та обертаючи її навколо пальця, – я б не дав і шести пенсів за дюжину таких, як вона!

– Але все-таки вона відмінна шапка (кажу я, насуваючи її на голову по самі вуха) – тепла – і м’яка, особливо коли ви її гладите по шерсті, – але на жаль! ніколи мені це не буде призначено – (тут моя філософія знову терпить крах).

– Ні; ніколи я не доторкнуся до цього пирога (знову нова метафора).

Скоринка і м’якуш,

Серединка і край.

Верх і низ – терпіти його не можу, ненавиджу його, відкидаю – мене нудить від самого його вигляду – Адже це

суцільний перець,

часник,

цибуля,

сіль і

чортове лайно. —

– Присягаюся великим архікухарем, який, мабуть, тільки й робить з ранку до вечора, що, сидячи біля вогнища, придумує для нас запалюючі страви, я ні за що у світі до них не доторкнуся. —

– О Трістраме! Трістраме! – вигукнула Дженні.

– О Дженні! Дженні! – відповідаю я, перейшовши таким чином до розділу дванадцятого.

Розділ XІІ

– «Не доторкнуся до них ні за що у світі», – сказав я. —

Господи, як розпалив я свою уяву цією метафорою.

Розділ XІІІ

Звідси ясно, хоч що б ваші превелебності й ваші милості казали про це (я не говорю думали, – бо всякий, хто взагалі думає, – думає майже однаково як про цю, так і про інші речі), – ясно, що любов (принаймні, якщо визначати її в алфавітному порядку) є, поза сумнівом, одна зі справ, що вміють

Ажітувати,

Баламутити,

Ворохобити,

Гарячити; із усіх

Диявольських справ у житті – вона найбільш

Жагуча,

Занозиста (на Е, Є, И, І та Й сказати нічого),

Капризна,

Лірична з усіх людських пристрастей; в той же час вона найбільш

Mаловірна,

Hабридлива, така що

Обплутує,

Пустотлива,

Сум’ятлива,

Розважальна – (хоча, в дужках зазначу, Р має стояти перед С). – Коротше кажучи, природу її найкраще схопив мій батько, сказавши одного дня дядькові Тобі на закінчення довгого міркування на цю тему: – «Ви не в змозі зв’язати про неї двох думок, братику Тобі, без гіпаллага[375]». – Це що таке? – вигукнув дядько Тобі. —

– Віз попереду коня, – відповів батько. —

– Що ж йому робити в такому становищі? – вигукнув дядько Тобі.

– Нічого іншого, – відповів батько, – як тільки впрягтися в нього – або залишити його у спокої.

Тим часом вдова Водмен, як я вам вже сказав, не побажала зробити ні того, ні іншого.

Вона трималась, одначе, напоготові в повному бойовому озброєнні, вичікуючи подій.

Розділ XІV

Парки, що поза сумнівом передбачали всю цю любовну історію вдови Водмен і дядька Тобі, протягнули з самого створення матерії та руху (притому з більшою чемністю, ніж їм властиво буває зазвичай у цих справах) такий ланцюг причин і дій, тісно між собою пов’язаних, що навряд чи у дядька Тобі була можливість оселитися в якому-небудь іншому будинку або володіти яким-небудь іншим садом у християнському світі, окрім тих будинку й саду, які прилягали до будинку і саду місіс Водмен. Це сусідство, разом із перевагою густої альтанки в саду місіс Водмен, влаштованої біля живоплоту дядька Тобі, надавало до послуг вдови все, що було треба для її любовної стратегії: вона могла спостерігати маневри дядька Тобі, а також бути присутньою на його військових радах; до того ж дядько, в простоті сердечній, дозволив капралові, якого просила про це Бригітта, з’єднати їх володіння вербовою хвірткою, щоб було більше простору для прогулянок удови, і це дало їй можливість довести свої апроші до самих дверей вартівні, й навіть іноді, на знак вдячності, здійснювати атаки та намагатися висадити в повітря дядька Тобі в цій самій його вартівні.

Розділ XV

Сумна це істина – але повсякденні спостереження свідчать, що людину можна, як свічку, запалювати з двох кінців – аби ґніт достатньо виходив назовні; якщо цього немає – нічого у нас не вийде; якщо ж ґніту вдосталь – але ми запалюємо його знизу, то, на лихо, полум’я в цьому разі зазвичай само себе гасить – і знову нічого не вийде.

Про себе ж скажу, що, якби завжди було в моїй владі призначати, з якого кінця я хочу бути запаленим, – бо для мене нестерпна думка спалахнути по-скотинячому, – я б примушував хазяйку постійно запалювати мене згори; адже тоді я б пристойно згорів до розетки, тобто від голови до серця, від серця до печінки, від печінки до шлунка і так далі, по венах і артеріях брижі, через усі закрути й бічні прикріплення кишок і їх оболонок, до сліпої кишки. —