Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Розділ VІІ
Але заради Бога, не говорімо про кварти й галони – а просуньмо нашу історію просто вперед; вона така делікатна й заплутана, що навряд чи витримає перестановку навіть однієї коми; не знаю, як це вийшло, але ви мене заштовхнули в саму її середину. —
– Будь ласка, обережніше.
Розділ VІІІ
Дядько Тобі й капрал із такою поспішністю і в такій поквапливості помчали з Лондона в село, щоб вступити у володіння клаптиком землі, про який ми стільки разів уже говорили, і відкрити свою кампанію не пізніше інших союзників, що забули взяти з собою одну з найнеобхідніших речей свого господарства; то не був саперний заступ, або кирка, або лопата. —
– То було звичайне ліжко, на якому люди сплять; оскільки Шенді-хол у той час було не умебльовано, а маленький готель, у якому помер бідолашний Лефевр, іще не було побудовано, то дядькові Тобі довелося погодитися переночувати в будинку місіс Водмен два-три рази, поки капрал Трім (який зі здібностями чудового слуги, стременного, кухаря, кравця, хірурга й інженера поєднував також здібності чудового шпалерника) не змайстрував йому за допомогою тесляра і двох кравців власне ліжко.
Дочка Єви, бо нею була вдова Водмен (і я не маю наміру сказати про неї нічого більшого, як те —
– «Що вона була жінкою в усіх відношеннях») – краще б перебувала за п’ятдесят миль звідти – або у своєму теплому ліжку – або гралася кухарським ножем – словом, усе, що завгодно – тільки б не робила предметом своєї уваги чоловіка, що розташувався в будинку, який їй належав з усім умеблюванням.
На відкритому повітрі й серед білого дня, коли жінка має можливість, фізично кажучи, бачити чоловіка під різними кутами зору, це нічого, – але у себе в будинку, під яким би кутом зору вона на нього не дивилася, вона не може не поєднувати з ним тієї або іншої частини свого майна – доки, нарешті, внаслідок повторення таких поєднань вона його не включає у свій інвентар. —
– І тоді добраніч.
Але це не є питання Системи, бо її я виклав вище – або питання Требника – бо мені діла немає до вірувань інших людей – або питання Факту – принаймні, наскільки я знаю; ні, це розказано тільки для зв’язку та слугує вступом до наступного.
Розділ ІX
Я говорю не відносно їх грубості або чистоти – або міцності їх клинів у сорочках під пахвою, – але, скажіть, хіба дамські нічні сорочки не відрізняються від сорочок денних, так же помітно, як і в усіх інших відношеннях, тим, що вони набагато довші за останні, так що коли ви в них лежите, вони опускаються настільки ж нижче за ваші п’яти, наскільки денні сорочки до них не доходять?
Нічні сорочки вдови Водмен (як вимагала, вважаю, мода часів короля Вільгельма і королеви Анни) були, в усякому разі, скроєні саме так; і якщо ця мода змінилася (бо в Італії вони майже зовсім вийшли із вжитку), – тим гірше для публіки; вони були завдовжки два з половиною фламандські ели; таким чином, якщо рахувати середній зріст жінки два ели, у вдови залишилося пів’ела, з яким вона могла робити що завгодно.
Тим часом маленькі поблажки, які вона дозволяла собі одну за одною в холодні ночі свого семирічного вдівства, що дихали груднем, непомітно привели до встановлення такого порядку, що перетворився за останні два роки на один зі спальних її обрядів, – що як тільки місіс Водмен лягала в постіль і простягала ноги до самого краю, про що вона завжди давала знати Бригітті, – Бригітта з усією належною пристойністю, відкинувши спочатку ковдру в ногах постелі, брала пів’ела полотна, про яке йдеться, і обережно відводила його обома руками вниз, на всю довжину, після чого збирала цей шматок в п’ять або шість рівних складок, витягала з рукава велику шпильку і, повернувши її до себе гострим кінцем, міцно сколювала всю складку разом трохи вище рубця; зробивши це, вона акуратно підтикала ковдру в ногах своєї пані й бажала їй доброї ночі.
Операція ця здійснювалася постійно і без всяких відступів, окрім такого: коли в непогідні, бурхливі ночі Бригітта розкривала в ногах постіль і т. д., аби приступити до своєї роботи, – вона зважала тільки на термометр своїх почуттів, і тому виконувала її стоячи – опустившись на коліна – або сидячи навпочіпки, відповідно до різних мір віри, надії та любові, якими вона бувала пройнята того вечора до своєї пані. У усіх інших стосунках етикет дотримувався свято й міг посперечатися з найпунктуальнішим етикетом найманірнішої опочивальні у християнському світі.
Першого вечора, як тільки капрал провів дядька Тобі нагору, що сталося близько десятої, – місіс Водмен кинулася в крісло, закинула ліву ногу на праву, утворивши у такий спосіб опору для свого ліктя, сперлася щокою на долоню, нахилилася вперед і роздумувала до півночі, піддавши питання двосторонньому обговоренню.
Наступного вечора вона підійшла до свого бюро і, наказавши Бригітті принести й поставити на стіл дві непочаті свічки, вийняла свій шлюбний договір і благоговійно його перечитала; на третього ж вечора (останнього вечора перебування дядька в її домі), коли Бригітта відтягнула нижній кінець її нічної сорочки й зібралася було увіткнути велику шпильку…
– Стусаном обох п’ят відразу (найприроднішим, одначе, який можна було зробити в її положенні – бо, якщо прийняти * * * * * за полуденне сонце, стусан її був північно-східним) вона вибила шпильку з пальців Бригітти – і етикет, що висів на ній, упав – упав і розбився вщент.
З усього цього ясно було, що вдова Водмен закохалася в дядька Тобі.
Розділ X
Голова дядька Тобі зайнята була у той час іншими речами, так що тільки після руйнування Дюнкерка, коли всі інші європейські справи було улагоджено, в нього знайшлося дозвілля повернути і цей борг ввічливості.
Стале таким чином перемир’я (якщо говорити з точки зору дядька Тобі – бо, на думку місіс Водмен, це був марно втрачений час) – тривало близько одинадцяти років. Але оскільки в усіх таких справах справжній бій розгоряється тільки після другого удару, хоч який би проміжок часу відділяв його від