Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Сухоровський захотів виминути будинок поліції, він навіть не міг збагнути, чому раптом збоявся, такого з ним ще не траплялося; намагався звернути на Городецьку, та коні не послухалися; Міхал відчував, як за ним пантрують з вікна поліцейського будинку, ніби в кожному стояв жандарм; зігнув голову, ще й туркеню пригорнув до себе, щоб заховати за нею своє обличчя; комір сурдута стиснув йому горло, немов петля; Міхал гнав коней, щоб швидше сховатися за поворотом, та втім, ніби магнітом притягнений, підвів голову й прикипів поглядом до знайомого мертвого ока, що з–поза шиби наставилося на нього, мов цівка пістоля; друге було примружене, та враз повіка живого ока підскочила, директор поліції вперся руками в раму вікна, мало не видавлюючи її з футрин, й Сухоровський зрозумів, що Захер–Мазох у цю мить впізнав у ньому вбивцю Зайончковського; постать директора поліції зникла, а тоді засюркотіли поліцейські свистки, і втямив Міхал, що досі шукав ворога не там, де слід.
Кавалькада промчала стрімголов, а коли допала до початку Золотої, Сухоровський наказав балагулам піти врозтіч — хай кожен рятується, як може, сам же пустив коней схилом урвища, і бричка зникла в клепарівських пропастях, куди поліцейська рука ніколи не сягала.
Зупинив коней на спорожнілому ярмарковому плацу, прив'язав віжки до стовбура каштана, передихнув, зняв кашкета й, витираючи піт з чола, спитав у туркені:
— Як тобі сподобалася наша їзда, Ганнусько?
Вона зіскочила з брички, обняла Міхала і увіп'ялася в його губи.
— Ти шалений, коханку мій! О, я ще не мала такого красеня… Але куди ми забрели, а вже вечоріє… Хіба в цих норах живуть люди?
— Це Клепарів, голубко, і цим усе сказано… Ніхто не зважиться нас тут шукати… А як ти там, Ясю, живий? — Міхал заглянув до васага.
Ясьо не відповів, він був щасливий, що опинився так близько біля Сухоровського, адже Міхал такий бравий, такий сильний і мужній, то чи треба більшого щастя для Яся, як бути поруч а ним? Він обдавав Міхала вдячним поглядом, і з його балухатих очей скочувалися сльози розчулення.
— Десь я тебе поселю, Ясю. А он бачиш — ротонда! Поки не холодно, живи собі в ній, грай, а як збіжиться на гульки клепарівський люмп, то щось і тобі перепаде. Ходімо шукати людей, Ганнусько.
— Я Фатьма, Міхале. Колись давно мою бабцю посіяли турки, як на Львів нападали… Але чому ти такий безпечний, тут страшно!
— Про все потім дізнаєшся… Боже, яка ти гарна! Та я тебе замучу вночі, тільки б допасти до якогось тапчана. А вони, щурі, вже поховалися. Ходім шукати Лянгуса, мав би ще жити… Я, Фатьмо, був їхнім отаманом у старі добрі часи.
— А тебе впізнають?
— Будь спокійна, впізнають!.. Фатьмо, — пригорнув її до себе, — ти хочеш мене?
— Хочу, Міхале. Я вмію бавитися, ніхто краще за мене тієї роботи не знає.
— Не хвались, то ще Єва в раю вміла.
— Ой, не кажи, любчику! А може, хочеш уже в цій ротонді?
Міхал підхопив Фатьму на руки й сказав до Яся:
— Почекай хвильку, потім зайдеш до свого льокалю.
— Тільки не закоцюбни, Ясю, — мовила Фатьма, обіймаючи Міхала за шию. — Бо я ту справу залатвлюю[136] ретельно й довго… Ох, мій любчику, як я зголодніла!
Вони вийшли з ротонди, коли зовсім стемніло. Спустошений любощами Міхал думав про бранжу, яка вже заворушилася в дощаних халупах; він добре усвідомлював, що як не нині, то завтра Фатьма стане для компанії тягарем, а то й причиною роздору та непорозумінь; Господи, таж їхня любов закінчилася в ротонді, а далі — розбій і кров! Міхал нахилився до туркені й прошепотів: «Ти вільна, Фатьмо, тут брудно й насправді страшно»; вона стиснула його долоню й відказала: «Я завше вільна, але нині ще побуду з тобою». Тим часом продряглий Ясьо вмить забіг до ротонди, й за хвилину над клепарівською ямою залунала тужлива музика, й на її звук з нір почав виповзати чорний люд. Нікого не обходило, звідки взялася музика, а вона звучала все голосніше, з сумної ставала жвавою й закличною — і ось патлатий парубок вдарив босими ногами об землю й загалайкав:
— Корба крутить, лярва грає, баба пердить, дід гуляє!
Та раптом спинився й показав на запряжену бричку, що проступала крізь сутінок з ярмаркового плацу:
— Гей, бранжо, а що то за геци: чи не лапімухи[137] до нас завітали? А ти хто такий? — видивився на Міхала.
— Скажи мені спершу, хто ти, бо я шукаю Лянгуса.
— Він Лянгуса шукає! — реготнув патлатий. — Нема вже Лянгуса, але є Мангус! — тицьнув собі пальцем в груди.
— Ти тут старшуєш? То кляво… А я — Сухоровський.
— Чуєте, братва! Цей жлоб каже, що він Сухоровський! — заволав глузливо Мангус. — Ви бачили коли–небудь такого брехуна: я ж іще
