Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Сестра підлітка, що з неба викрала свій голос, заспівала, чергуючись із братом, – то була гасконська танкова пісня:

Vіva la joіa!

Fіdon la trіstessa![370]

Дівчата підхопили в унісон, а хлопці на октаву нижче. —

Я дав би крону за те, щоб вона була зашита, – Нанетта не дала б і одного су. – Vіva la joіa! – було на губах у неї. – Vіva la joіa! – було в її очах. Іскра дружелюбності миттєво перетнула простір, що розділяв нас. – Якою вона здавалася милою! – Чому я не можу жити і закінчити дні свої таким чином? О праведний подавцю наших радощів і прикростей, – вигукнув я, – чому не можна тут розташуватися в лоні Достатку – танцювати, співати, творити молитви та піднятися на небеса з цією темноволосою дівчиною? – Вередливо схиливши голову до плеча, вона завзято танцювала. – Настала пора танцювати, – сказав я; і ось, міняючи ввесь час дам і музику, я протанцював від Люнеля до Монпельє, – а звідти до Безьє і Песна. – Я протанцював через Нарбонну, Каркасон і Кастельнодарі, поки не домчався до павільйону Пердрильо, де, діставши розлінований папір, аби без усяких відступів і вставних речень перейти просто до любовних пригод дядька Тобі, —

я почав так —

Том VIII

Non enіm excursus hіc ejus, sed opus іpsum est.

Plіn. Lіb. quіntus, Epіstola sexta [371]

Розділ І

Але полегесеньку – бо на цих веселих рівнинах, де в цю мить усяка плоть кинулася з флейтами, скрипками і танцями на збір винограду і де на кожному кроці розум буває збитий з пантелику уявою, нехай лишень спробує, незважаючи на все, що було сказано про прямі лінії у різних місцях моєї книги, – нехай лишень спробує кращий розсаджувач капусти, який коли-небудь існував, однаково, чи саджає він назад чи вперед, це становить мало різниці в рахунку (виключаючи те, що в одному разі йому доведеться нести більше відповідальності, ніж в іншому), – нехай лишень він спробує рухатися холоднокровно, обачно та канонічно, саджаючи свою капусту одну за одною по прямих лініях і на стоїчних відстанях, особливо коли діри на спідницях не зашиті, – не розчепірюючись на кожному кроці і не ухиляючись незаконним чином убік. – В Гренландії, у Фінляндії і в деяких інших добре мені відомих країнах – це, мабуть, можливо, —

Але під цим ясним небом, у країні фантазії та потовиділення, де кожна думка, зв’язна і незв’язна, отримує вихід, – у цій країні, дорогий мій Євгенію, – в цій родючій країні рицарських подвигів і романів, де я нині сиджу, розгвинчуючи свою чорнильницю, щоб приступити до опису любовних пригод дядька Тобі, тоді як з вікна моєї робочої кімнати відкривається широкий краєвид на всі закрути шляхів Юлії, що блукала у пошуках за своїм Дієго, – якщо ти не прийдеш і не візьмеш мене за руку…

У який твір обіцяє все це вилитися!

Одначе, почнімо.

Розділ ІІ

У любові так само, як і в рогоносінні.

– Але ось я збираюся почати нову книгу, а на думці в мене давно вже одна річ, якою я хочу поділитися з читачами, і якщо не поділюся зараз, то, можливо, в моєму житті більше не випаде нагоди це зробити (тоді як моє порівняння можна буде розвинути в будь-яку годину дня). – Хвилиночку затримавшись, я почну абсолютно серйозно.

Річ ось яка.

Я переконаний, що з усіх різних способів починати книгу, які нині у вжитку в літературному світі, мій спосіб найкращий, – я впевнений також, що він і найблагочестивіший – адже я починаю з того, що пишу першу фразу, – а відносно другої цілком покладаюся на Господа Бога.

Письменники назавжди б вилікувалися від звички відчиняти з шумом і тріском двері на вулицю і скликати своїх сусідів, приятелів і рідних, у згоді з чортом і всіма його чортенятами, озброєними молотками та іншим знаряддям, якби тільки вони постежили, як у мене одна фраза йде за одною і як план випливає з цілого.

Я бажав би, щоб ви бачили, з якою впевненістю дивлюсь я вгору, підвівшись із крісла і вчепившись за його ручку, – щоб ловити думки, іноді раніше навіть, аніж вони до мене долітають. —

Гадаю, щиро кажучи, що я при цьому перехоплюю багато думок, які небо призначало іншому.

Піп і його Портрет[372] ніщо проти мене. – Немає мученика, що був би такий сповнений віри та вогню (хотілося б іще додати: добрих справ), але у мене немає

Ні Пристрасті, ні Гніву – або

Ні Гніву, ні Пристрасті —

й доки боги і люди не погодяться назвати їх одним і тим же ім’ям – неприторенний Тартюф у науці, політиці або в релігії не запалить у мені навіть іскорки обурення, не зустріне більш нелюб’язного прийому і не почує від мене грубіших слів, ніж ті, що він прочитає в наступному розділі.

Розділ ІІІ

– Bonjour![373] – Доброго ранку! – Як ви рано наділи теплу сукню! – Втім, ранок сьогодні холодний, і ви розсудливо чините – краще їхати верхи на хорошому коні, ніж іти пішки, – і закупорка залоз річ небезпечна. – А як почувається ваша співмешканка – ваша дружина – і ваші діти від них обох? Давно отримували вісті від ваших старих – від вашої сестри, тітки, дядька й інших родичів? – Сподіваюся, вони видужали після нежитю, кашлю, триперу, зубного болю, лихоманки, затримки сечі, ішіасу, злоякісних пухлин і хвороби очей. – От чортів лікар! випустити стільки крові – дати таке мерзенне проносне – і всі ці блювотні – припарки – пластирі – декокти – клістири – мушки! – І навіщо стільки гранів каломелі? Santa Marіa![374] таку дозу опіуму! таж він ледве не отруїв – pardі! – всю вашу родину, від малого до старого. – Присягаюся старою чорною оксамитовою маскою покійної тітки Діни, для цього, на мою думку, не було ніяких підстав.

Оскільки згадана маска трохи облазила на підборідді від частого зняття та надягання її моєю тіткою, ще до гріхопадіння з кучером, – то ніхто з нашого сімейства не хотів потім надівати її. Обшити маску новим оксамитом коштувало дорожче за саму маску – носити ж облізлу маску, яка наполовину просвічує, було однаково що ходити зовсім без маски.