Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Соломон Фланко? Він адвокат, працює на мафію.
— Він знатиме, — Юлік квапливо набрав цифри на телефоні. — Фланко, — сказав він, коли його з’єднали, — це Джуліус Сітрин із Техасу. У суді є один хлопець, який веде сімейні справи, його прізвище Урбанович. Він бере на лапу? — уважно вислухавши, сказав: — Дякую, Фланко. Я передзвоню тобі пізніше, — поклавши слухавку, він вибрав собі спортивну сорочку і звернувся до мене: — Ні, Урбанович, здається, не бере хабарів. Він хоче заробити собі хорошу репутацію в суді. Він дуже слизький. І безжальний. Якщо він до тебе вчепився, своїх грошей ти не побачиш. Що ж, можеш їх списати. Ми заробимо для тебе ще. Ти щось собі відклав?
— Ні.
— Нічого про запас? Ніде жодного анонімного рахунка? Жодного посередника?
— Ні.
Він строго на мене подивився. А потім лице, на якому позначилися роки, турботи та незмінні переконання, трохи пом’якшало, і він всміхнувся у свої ачесонівські вуса.
— Аж не віриться, що ми брати, — сказав він. — Це явно тема для вірша. Запропонуй її своєму приятелю Гумбольдту фон Флейшеру. Між іншим, як поживає твій друзяка-поет? Якось, у п’ятдесятих, я приїхав на таксі й повозив вас по нічних клубах Нью-Йорка. Ми добряче розважилися у «Копакабані», пам’ятаєш?
— Той вечір у місті був чудовий. Гумбольдту він сподобався. Його вже нема серед живих, — відповів я.
Юлік одягнув сорочку з жовто-блакитного італійського шовку. Це чудове вбрання, схоже, вимагало ідеального тіла. Він стягнув її на грудях. За моїх минулих відвідин Юлік був стрункий і носив чудесні штани із заниженою талією, посмуговані, як кавун, і оздоблені на швах мексиканськими срібними песо. Він так схуднув завдяки суворій дієті. Але навіть тоді підлога в його «кадилаку» була всіяна арахісовим лушпинням, а тепер він знову погладшав. Я бачив перед собою старе товсте тіло, яке було мені добре знайоме — черево, веснянки на нетренованих плечах, тонкі руки. Я й досі бачу в ньому огрядного, астматичного з вигляду хлопця, який потурав своїй пожадливості, дітвака, очі якого знай промовляли, що він не винен. Я знав його як облупленого, навіть фізично, пам’ятав, як п’ятдесят років тому, у Вісконсині, він розпанахав собі стегно розбитою пляшкою, і я дивився на жовтий жир, шари жиру, крізь які пробивалася кров. Я знав родимку з тильного боку його зап’ястка, його зламаний і вправлений ніс, його палкий, вдавано невинний погляд, його хропіння і його запахи. Вбраний в оранжеву трикотажну футболку, дихаючи ротом (це було ще до того, як ми змогли оплатити операцію на носі), він тримав мене на плечах, щоб я міг побачити парад ветеранів на бульварі Мічиґан. Це, певно, був 1923 рік. Він тримав мене за ноги. Його ж ноги були незграбні у чорних панчохах у рубчик та роздутих, схожих на шаровари, гольфах. Потім він стояв за мною у чоловічій вбиральні громадської бібліотеки, перед високими жовтими пісуарами, що скидалися на відкриті саркофаги, й допомагав видобути мою дитячу луцьку із заплутаних шарів білизни. У 1928 році він став носильником в «Америкен Експрес». Потім працював на автостанції — міняв величезні шини. Він бився з хуліганами на вулиці і сам був хуліганом. Навчаючись на вечірньому відділенні, він зумів закінчити інститут Л’юїса та правничу школу. Заробляв і витрачав цілі статки. На початку п’ятдесятих він узяв із собою до Європи свій «паккард» і наказав перевезти його літаком із Парижа до Рима, бо їхати через гори йому було нудно. Він витрачав шістдесят чи сімдесят тисяч доларів на рік лише на себе самого. Я ніколи не забуду про нього жодного факту. Це йому лестило. Але і злостило. Якщо я так віддано все пам’ятаю, що я хочу цим довести? Що я люблю Юліка? Деякі клінічні експерти вважають, що така досконала пам’ять — симптом істерії. Сам же Юлік казав, що не має пам’яті, хіба лише — на ділові угоди.
— Отже, цей твій дивакуватий друзяка Гумбольдт помер. Він молов цілковиті нісенітниці й вдягався ще гірше за тебе, але він мені подобався. І пив він таки добряче. Від чого він помер?
— Від крововиливу в мозок, — мені довелося вдатися до цієї вишуканої брехні. Серцеві хвороби нині були для нас табу. — Він залишив мені спадок.
— Що, він мав гроші?
— Ні. Просто папери. Але, коли я поїхав у притулок для літніх людей, щоб забрати їх у його старенького дядька, то зустрів — кого б ти думав? — Менашу Клінґера.
— Не може бути — Менаша! Драматичний тенор, рудань! Хлопець з Іпсиланті, який мешкав у нас в Чикаґо. Я ніколи більше не зустрічав такого засліпленого хлопаки. Таж йому ведмідь на вухо наступив. Він витрачав свою зарплату на уроки музики та концертні квитки. Єдиний раз, коли спробував зробити щось добре для себе, то підхопив гонерею і мусив розподіляти свою платню між венерологом і вчителем музики. Хіба він уже такий старий, що мусить жити в притулку? Що ж, мені вже шістдесят п’ять, а він десь на вісім років старший. Знаєш, що я недавно виявив? Документ на родинну ділянку для поховання на цвинтарі Вальдгейм. Залишилося місця на дві могили. Хочеш відкупити моє? Я не збираюся там лежати. Нехай мене кремують. Я потребую руху. Я радше підіймуся в повітря. Шукай мене в прогнозах погоди.
Він теж мав страх перед могилою. У день татового похорону сказав мені:
— Надто тепла й хороша погода. Це жахливо. Ти колись бачив такий ідеальний полудень?
Гробарі відкотили штучний зелений килим, і під ним, у жовтувато-брунатному піщаному ґрунті зяяла акуратна прохолодна яма. Вдалечині, на тлі чудової травневої погоди, височіло щось на кшталт вугільної гори. На думку про цю вугільну гору, що насувалася на квітучий цвинтар — пора бузку! — мене кинуло в піт. Маленький двигун почав плавно опускати труну на брезентових пасах. Я не знав іншої людини, яка б так не хотіла спускатися під землю й проходити крізь гіркі врата, як старий Сітрин — і яка б так не надавалася до того, щоб лежати непорушно. Тато був славетний спринтер, майстер із бігу по пересіченій місцевості, а тепер його звалила підніжка могутньої смерті.
Юлік хотів показати мені, як Гортензія переобладнала дитячі кімнати. Так він сказав. Але я знав, що насправді він шукає там цукерки. У кухні шафки було замкнуто на навісні замки, а холодильник
