Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Немає нічого приємнішого для мандрівника – і нічого жахливішого для тих, що описують подорож, ніж велика багата рівнина, особливо коли не видно на ній ні великих річок, ні мостів, нічого, окрім одноманітної картини достатку; адже сказавши вам одного дня, що вона чудова! чи чарівна! (як випаде) – що ґрунт тут плодоносний, а природа марнує всі свої дари і т. д., вони не знають, що їм далі робити з великою рівниною, яка залишилась у них на руках, – і годиться хіба тільки для того, щоб привести їх в яке-небудь місто, теж, можливо, ні для чого більше не придатне, як тільки вивести їх на сусідню рівнину і так далі.

– Жахливе заняття! Судіть самі, чи краще мені вдалось упоратися з моїми рівнинами.

Розділ XLІІІ

Не зробив я і два з половиною льє, як чоловік із рушницею почав оглядати її замок.

Аж три рази я страшенно загаювався, відстаючи щоразу, принаймні, на півмилі. Один раз із нагоди глибокодумної розмови з майстром, що виготовляв барабани для ярмарків у Бокері й Тарасконі, – механіки його я так і не осягнув. – Інший раз я, власне, навіть не затримався – бо, зустрівши двох францисканців, які більше мене цінували час і нездатні були відразу розібрати, що мені, власне, потрібно, – я повернув назад і поїхав разом із ними. —

Утретє мене затримала торговельна операція з однією кумасею, що продала мені кошик прованських фіг за чотири су. Угоду було б укладено негайно ж, якби її не ускладнила в останню хвилину одна делікатна обставина. Коли за фіги було вже заплачено, то виявилося, що на дні кошика лежать дві дюжини яєць, укритих виноградним листям. – Оскільки в мене не було наміру купувати яйця, то я на них і не зазіхав; що ж до зайнятого ними в кошику місця – то це не мало значення. Я отримав досить фіг за мої гроші. —

– Але я мав намір оволодіти кошиком, а кумася мала намір утримати його, бо без кошика вона не знала, що робити з яйцями. – Втім, і я, не маючи в розпорядженні кошика, не знав, що робити з фігами, які вже перезріли та здебільшого порепалися. На цьому ґрунті між нами сталася коротенька суперечка, що закінчилася низкою міркувань про те, що нам обом робити. —

– Як ми розпорядилися нашими яйцями і фігами, ні вам, ні самому чорту, якби його тут не було (а я твердо впевнений, що він при цьому був), повік не скласти скільки-небудь правдоподібної здогадки. Усе це ви прочитаєте – не в нинішньому році, тому що я поспішаю перейти до історії любовних пригод дядька Тобі, – все це ви прочитаєте в збірці історій, що виросли з моєї подорожі по Лангедокській рівнині й названі мною з цієї причини моїми

Рівнинними історіями[368]

Наскільки перо моє стомилося, подібно до пер інших мандрівників, у цих мандрах по такій одноманітній дорозі, нехай судять самі читачі, – а тільки враження від них, які всі разом затрепетали в цю хвилину, говорять мені, що вони складають найпліднішу і найдіяльнішу епоху в моєму житті. Справді, оскільки я не умовлявся відносно часу з моїм озброєним супутником – то, зупиняючись і заговорюючи з кожним зустрічним, якщо він не скакав щодуху, – наздоганяючи всякого, хто їхав попереду, – очікуючи тих, хто був позаду, – окликаючи перехожих на перехрестях, – зупиняючи всяких убогих, мандрівників, скрипалів, ченців, – розхвалюючи ніжки кожної жінки, що сиділа на шовковичному дереві, та залучаючи її до розмови за допомогою щіпки тютюну, – одне слово, хапаючись за кожне руків’я, однаково якої величини та форми, яке випадок пропонує мені під час цієї подорожі, – я перетворив свою рівнину на місто – я завжди перебував у товаристві, й притому товаристві різноманітному; а позаяк мул мій був стільки ж товариський, як і я, і завжди знаходив, що сказати кожній зустрічній тварині, – то я глибоко переконаний, що, коли б ходили ми цілий місяць назад і вперед по Пелл-Мелл або Сент-Джеймс-стріт,[369] ми б не зустріли стільки пригод – і нам не випало б стільки нагод спостерігати людську природу.

О, тут панує та жива невимушеність, що миттю розпрямляє всі складки на одязі лангедокців! – Хоч що б під нею таїли люди, а все у них напрочуд скидається на безневинну простоту тієї золотої пори, яку оспівують поети. – Мені хочеться собі створити ілюзію та повірити, що це так.

Це сталося по дорозі з Німа в Люнель, де краще в усій Франції мускатне вино, яке, доречно зауважити, належить поважним канонікам Монпельє, – і сором тому, хто, напившись за їх столом, відмовляє їм у краплі вина.

– Сонце закотилося – робота закінчилася; сільські красуні заплели заново свої коси, а хлопці готувалися до танцю. – Мій мул зупинивсь як укопаний. – Це флейта і тамбурин, – сказав я. – Я до смерті перелякався, – сказав він. – Вони збираються повеселитися, – сказав я, – пришпорюючи його. – Присягаюся святим Богаром і всіма святими, що залишилися за дверима чистилища, – сказав він (приймаючи те ж рішення, що й мули абатиси Андуйєтської), – я не зроблю і кроку далі. – Чудово, сер, – сказав я, – я поставив собі за правило не вступати в суперечку ні з ким із вашої породи. – З цими словами я зіскочив із нього і – шпурнувши один чобіт у канаву вправоруч, інший – в канаву вліворуч, – піду потанцювати, – сказав я, – а ти стій тут.

Одна засмагла дочка Праці відокремилася від групи й пішла мені назустріч, коли я наблизився; її темно-каштанове волосся, майже зовсім чорне, було скріплене вузлом, окрім одного неслухняного пасма.

– Нам не вистачає кавалера, – сказала вона, – простягаючи вперед руки й немовби пропонуючи їх узяти. – Кавалер у вас буде, – сказав я, – беручи простягнуті руки.

Ах, Нанетто, якби тебе вирядити, як герцогиню!

– Але ця клята розпірка на твоїй спідниці!

Нанетта про неї не турбувалася.

– У нас нічого б не вийшло без вас, – сказала вона, – випускаючи з природженою чемністю одну мою руку і ведучи мене за другу.

Кульгавий підліток, якого Аполлон нагородив сопілкою і який за власним почином додав до неї тамбурин, сівши на пагорб, зіграв мелодійну прелюдію. —

– Підв’яжіть мені скоріше цей локон, – сказала Нанетта, сунувши мені в руку шнурочок. – Я відразу забув, що я іноземець. – Вузол розпустився, вся коса впала. – Ми наче сім років були знайомі.

Підліток ударив