Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

Ваша поведінка —

– суперечить закону природи,

– суперечить розуму,

– суперечить Євангелію.

– Але вона не суперечить ось цьому, – сказав він, вручаючи мені друкарський аркуш.

Par le roі[360]

– Виразний вступ, – сказав я, – і почав читати далі – – – – – – – – —

– З усього цього виявляється, – сказав я, пробігши папір, – що коли мандрівник виїжджає з Парижа в поштовій кареті – він мусить у ній їхати до кінця днів своїх – або, принаймні, платити за неї. – Пробачте, – сказав посланець, – сенс цієї постанови той – що коли ви вирушаєте в дорогу з наміром рухатися поштою від Парижа до Авіньйона і далі, ви не можете міняти наміри або спосіб пересування, не заплативши спершу відкупникам на дві станції далі за ту, де вас охопить розкаяння. – Ґрунтується це, – вів далі він, – на тому, що державні прибутки не мають терпіти збиток від вашої непостійності. —

– О Боже! – вигукнув я, – якщо непостійність підлягає у Франції обкладенню – тоді нам нічого не залишається, як укласти якнайкраще мир. —

І мир між нами було укладено.

– Якщо ж це поганий мир – то нехай Трістрама Шенді, що заклав його наріжний камінь, – одного тільки Трістрама Шенді – буде за нього повішено.

Розділ XXXVІ

Хоча я, по совісті, сказав посильному достатньо приємних речей за його шість ліврів чотири су, я все ж вирішив включити його здирство в мої дорожні нотатки, перш ніж зійти з місця; з цим наміром я поліз за ними до кишені каптана – (нехай це, доречно зауважити, послужить майбутнім мандрівникам уроком і змусить їх обходитися трохи бережніше зі своїми нотатками) – але мої нотатки було вкрадено. – Ніколи жалюгідний мандрівник не здіймав такого галасу і ґвалту з приводу своїх нотаток, який здійняв я.

– Небо! земля! море! вогонь! – волав я, закликаючи собі на допомогу все на світі, крім того, що мені слід було б закликати. – Мої нотатки вкрадено! – що я робитиму? – Пане посильний! заради Бога, чи не впустив я яких-небудь нотаток, коли стояв біля вас?

– Ви впустили чимало дуже дивних зауважень, – відповів він. – Бог з вами! – сказав я, – то було кілька зауважень, вартих не більше шести ліврів чотирьох су, – а я кажу про товсту пачку. – Він заперечливо похитав головою. – Мсьє ле Блан! Мадам ле Блан! Ви не бачили моїх паперів? – Гей, покоївко, біжіть нагору! Франсуа, рушайте за нею! -

– Я маю хай там що отримати мої нотатки. – То були, – кричав я, – кращі нотатки з усіх, коли-небудь зроблених, – наймудріші – найдотепніші. – Що я робитиму? – де мені їх шукати?

Санчо Панса, згубивши збрую свого осла, і той не оголошував повітря сумнішими криками.

Розділ XXXVІІ

Коли перше збудження вляглось і письмена мого мозку почали проступати трохи виразніше з плутанини, в яку привела їх ця купа прикрих пригод, – мене незабаром осяяла думка, що я залишив свої нотатки в ящику розбитої карети, – продавши карету, я продав разом з нею каретному майстрові також і свої нотатки.

Я залишаю тут порожнє місце, щоб читач міг заповнити його найулюбленішою своєю лайкою. – Слід сказати, що якщо я коли-небудь у своєму житті заповнював порожнечу повновагими лайками, то, думаю, це сталося саме тут. – * * *, – сказав я. – Отже, мої нотатки про Францію, в яких містилося стільки ж дотепності, скільки ситних харчів в яйці, і які коштували чотириста гіней так само вірно, як яйце коштує пенні, – я продав тутешньому каретнику – за чотири луїдори – та залишив йому на додачу (ах ти, Господи!) карету ціною в шість луїдорів. Добро б іще Додслі, Бекету або якому-небудь іншому продавцеві книжок, що заслуговує на довіру, який, віддаляючись від справ, потребував би карети або, починаючи справу, – потребував би моїх нотаток, а то й двох або трьох гіней, – я б ще міг це стерпіти, – але каретнику!.. – Ведіть мене до нього в цю ж хвилину, Франсуа, – сказав я. – Le valet de place надів капелюх і пішов уперед – я ж, знявши капелюх перед посланцем, пішов за ним.

Розділ XXXVІІІ

Коли ми підійшли до будинку каретника, виявилось, що його будинок і крамниця на замку; було восьме вересня, Різдво Пресвятої Богородиці, Діви Марії. —

– Тантарра – ра – тан – тіві – усі пішли саджати травневе дерево[361] – пострибати – поскакати! – нікому не було ніякого діла ні до мене, ні до моїх нотаток: хочеш не хочеш довелось опуститися на лаву біля дверей і пофілософствувати про свою долю. Доля виявилася до мене милостивішою, ніж зазвичай: – не прочекав я і півгодини, як прийшла хазяйка, щоб зняти папільйотки, перш ніж іти на гуляння. —

Француженки, доречно зауважити, полюбляють травневі дерева à la folіe[362] – тобто не менше, ніж ранні меси. – Дайте їм тільки травневе дерево (однаково, в травні, в червні, в липні або у вересні – з порою року вони не рахуються) – і воно завжди матиме у них успіх – воно для них їжа, питво, прання, житло. – І коли б ми були, з дозволу ваших милостей, людьми настільки політичними, щоб посилати їм удосталь (бо лісів у Франції небагато) травневі дерева…

Француженки б їх саджали, а посадивши, пустилися б навколо них у танок (із французами за компанію) до нестями.

Дружина каретника повернулася додому, як я вам сказав, аби зняти папільйотки. – Присутність чоловіка зовсім не перешкоджає жіночому туалету – тому вона зірвала свій чіпець, щоб приступити до справи, ледве відчинивши двері; при цьому одна папільйотка впала на підлогу – я відразу ж упізнав свій почерк. —

– O, Seіgneur![363] – вигукнув я, – всі мої нотатки у вас на голові, мадам! – J’en suіs bіen mortіfіée,[364] – сказала вона.

– «Добре ще, – подумав я, – що вони застрягли у волоссі, – бо, коли б забралися вони глибше, вони створили б такий розгардіяш у голові француженки – що краще б їй довіку ходити без завивки».

– Tenez,[365] – сказала вона – і, не з’ясовуючи собі природи моїх мук, почала знімати їх із локонів і з найсерйознішим виглядом – одна за одною – склала їх у мій капелюх –