Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Я не можу поїхати, в мене пес.

— То й що, ми візьмемо його з собою. Будемо доглядати його і пестити. Ось побачите, він матиме няньку, кухаря, його вигулюватимуть і розчісуватимуть. Одне слово, пакуйте валізу і вперед, до слави, друже мій!

І Гаррі подався з Аврори у багатомісячну мандрівку по всій країні. Незабаром тільки й розмов було про нього і його чудову книжку. Дженні, хоч де вона бувала, в кухні у «Кларксі» чи в своїй спальні, стежила за новинами по радіо і телебаченню. Купувала всі газети зі статтями про нього і побожно їх зберігала. Побачивши у крамниці його книжку, щоразу купувала її. У неї вже було більше десяти примірників, і всі вона прочитала. Дженні часто собі думала: а може, він таки повернеться по неї? Коли приходив листоноша, вона ловила себе на тому, що чекає листа. Як дзеленчав телефон, сподівалася, що це Гаррі.

Вона чекала все літо. Коли дорогою траплялося авто, схоже на автомобіль Гаррі, серце її аж заходилося.

Вона чекала й восени. Коли двері «Кларксу» відчинялися, їй здавалося, що то він повернувся по неї. Він був коханням усього її життя. Вона чекала і, щоб відволіктися, перебирала в пам’яті чудові дні, коли він приходив працювати у «Кларкс», за столик номер сімнадцять. Тут, поруч із нею, Гаррі написав шедевр, що вона його читала щовечора. Якби він і далі жив у Аврорі, то міг би приходити сюди щодня: вона лишилась би кельнеркою, просто заради того, щоб бути коло нього. І байдуже, що до кінця життя подаватиме гамбургери, адже вона буде з ним. Вона збереже цей столик за ним. Назавжди. І хоч мати й обурювалася, вона замовила на свої гроші металеву табличку і прикрутила її до столика номер сімнадцять. На табличці було викарбувано:

«За цим столом улітку 1975 року письменник Гаррі Квеберт написав свій славетний роман „Початки зла“».

13 жовтня 1976 року Дженні відсвяткувала свій двадцять шостий день народження. Гаррі був у Філадельфії, вона прочитала про це в газеті. Поїхавши, він жодного разу не озвався. Того ж вечора, у вітальні їхнього дому, в присутності батьків, Тревіс Довн, який уже майже рік щонеділі приходив до них обідати, попросив її руки. І Дженні, втративши будь-яку надію, погодилася.

Липень 1985 року

Минуло десять років, із пам’яті стерлася примара Ноли, час притлумив спогади про її викрадення. На вулицях Аврори життя давно вже відновило свої права: дітлахи на роликах знову галасливо грали в хокей, знову скрізь стрибали через шворку, на асфальті знову з’явилися величезні «класики». А на центральній вулиці, перед цукернею родини Гендорфів, де жменя цукерок коштувала майже долар, знову скупчилися велосипеди.

У середині липня, пізнього ранку Гаррі сидів на терасі Гусячої бухти, насолоджуючись теплом і гожою дниною, і правив сторінки свого нового роману, а коло його ніг дрімав Шторм. Над ним пролетіла зграя чайок. Простежив за ними поглядом, — вони сіли на березі. Гаррі відразу ж підвівся і пішов до кухні по сухий хліб, що зберігався у бляшанці з написом «На згадку про Рокленд, Мен»; потім спустився на берег і почав кидати хліб чайкам. Старий, хворий на артрит Шторм чвалав за ним слідком. Сів на камінь, щоб помилуватися птахами, і пес вмостився поруч. Він довго гладив його. «Бідолашний мій старий Шторме, — казав він собаці, — тяжко тобі ходити, так? Просто ти вже немолодий… Пам’ятаю той день, коли я тебе купив, просто перед Різдвом сімдесят п’ятого року… Ти був малесеньким цуциком, зо два мої кулаки…»

Раптом його покликали:

— Гаррі?

На терасі стояв якийсь чоловік. Гаррі примружився й упізнав Еріка Рендалла, ректора Берроузького університету в Массачусетсі. Вони познайомилися на одній із його лекції десь рік тому, сподобалися одне одному і відтоді регулярно спілкувалися.

— Еріку, це ви? — запитав Гаррі.

— А хто ж!

— Зачекайте, зараз піднімуся.

За кілька секунд Гаррі зі старим лабрадором, який насилу волочився позаду, піднялися до Рендалла на терасу.

— Я намагався додзвонитися до вас, — вибачився ректор за несподіваний візит.

— Я часто не беру слухавки, — всміхнувся Гаррі.

— Це ваш новий роман? — запитав Рендалл, розглядаючи розкидані на столі аркуші.

— Так, восени має вийти. Два роки над ним працюю… Мені треба ще раз переглянути коректуру, але, знаєте, здається, я ніколи не зможу написати нічого кращого за «Початки зла».

Рендалл співчутливо зиркнув на Гаррі.

— По суті, всі письменники пишуть у житті одну-єдину книгу.

Гаррі кивнув і запропонував гостеві кави. Потім вони посідали за столом, і Рендалл сказав:

— Гаррі, я дозволив собі з’явитися, бо, як пам’ятаю, ви казали, що хочете викладати в університеті. Так ось, на літературному факультеті в Берроузі звільнилося місце. Знаю, це не Гарвард, але ми таки достойний університет. Якщо вакансія вас цікавить, то вона ваша.

Гаррі обернувся до пса кольору сонця і поплескав його по гамалику.

— Чуєш, Шторме, — прошепотів він йому на вухо. — Незабаром я викладатиму в університеті.

6. Принцип Барнаскі

— Бачите, Маркусе, слова — це чудово, та часом вони марні, самих слів замало. Трапляються такі миті, коли дехто не хоче вас чути.

— І що тоді робити?