Женоненависник - Решад Нурі Гюнтекін
* * *
Чомусь того вечора мої думки були зайняті цим типом більше, ніж будь-ким.
«А що якби вигадати цьому женоненависникові кару, набагато суворішу, аніж та, яку запропонувала дядина Макбуле? Таку, щоб він зрозумів, що таке справжня жіноча сила. Таку, щоб поквитатися з ним за дівчину, яку він не пустив востаннє побачитися з нареченим, що лежав на смертному одрі. Так, його треба провчити, щоб більше ніколи не говорив про жінку з такою зневагою!»
З такими думками я підійшла до Гомункулуса. Він стояв, спершися спиною на дерево, як і раніше, тримаючи руки в кишенях, і спостерігав за танцями.
— Ви не танцюєте, Зія-бей? — приязно спитала я.
Він, не міняючи пози, відповів:
— Дивлюсь.
— Вам, здається, не подобаються танці?
— Як на мене, то будь-який рух — це добре. Від танців користь не менша, ніж від гімнастики.
— Чого ж ви тоді не танцюєте?
— Я танцюю, але... Ці танці не для одинаків... Танцювати треба з кимось. Причому партнер не може бути чоловіком, як, скажімо, в боксі, правда ж? Це неодмінно мусить бути жінка...
Він злегка усміхнувся, так само не повертаючи до мене голови.
— А ви — женоненависник, — підхопила я.
— Оце вже як зажив слави, то хоч помирай...
— А що ж, хіба неправду кажуть? Таж ви й самі це щойно підтвердили.
— Змилуйтеся, панянко... Я й так тут щойно дров наламав. Ще за те не відбув, тож не вводьте мене знову в гріх... Облишмо цю тонку матерію.
— Навпаки, давайте щодо неї подискутуємо.
Нарешті Гомункулус повернув до мене обличчя. Зміряв мене поглядом своїх розкосих очей.
Перший мій крок виявився вдалим. Я хотіла його роздратувати, втягти у жваву розмову, а потім раптово поміняти тактику.
Кажу тихим, лагідним голосом:
— Я не така, як решта дівчат, Зія-бей. Зі мною можна подискутувати. Я ніколи не ображаюся на правду. Отже ви можете бути зі мною щирим, як із другом.
Гомункулус ще раз зміряв мене поглядом, потім знову відвернувся туди, де танцювали, й відповів:
— Ну тоді вибачайте, я попереджав... Вам добре відомо, що ці танці придумані африканськими аборигенами... Як на мене, аборигени — найдосконаліші, найприродніші з людей. Їх поки що не спаскудило те, що ми називаємо цивілізацією. Їхнє тіло — мов криця, їхні рухи рвучкі й енергійні, мов гірський водоспад. То скажіть, панянко, як може це збіговисько калік виконувати танці, створені такими людьми? Як їм не соромно?
Гомункулус вказав рукою на танцюристів і з гірким сарказмом посміхнувся.
Я спробувала заперечити, аби він не здогадався про мій маневр:
— Але ж погодьтеся, що у аборигенів не знайдеш такої гармонії та грації, як тут.
— Як на мене, запорукою гармонії та грації є сила. А тут ти вхопив собі худющу, мов жердина, хирляву дівку, та й давай її крутити на всі боки... Що за приємність, ніяк не второпаю...
— Так-то воно так, але коли таку дівчину тримає в обіймах такий дужий чоловік, як ви...
Гомункулус не дав мені договорити, знизав плечима:
— Панянко, невже ви справді вважаєте, що такому чоловікові, як я, можуть бути до вподоби такі танці? Легше вже, мабуть, танцювати з повним кошиком яєць на голові. Тільки знай клопочись, мов нянька, щоб ненароком не зробити панянці боляче... Уявіть, наприклад, що ми танцюємо з вами. Раптом я випадково роблю якийсь хибний чи занадто різкий рух, і у вас, не доведи Боже, — вивих зап’ястя. Або перелом одного з ваших точених пальчиків... Ви починаєте мелодійно ойкати від болю... Або ж я наступаю вам на ніжку, і вона стає пласкою, мов камбала... Присівши, ви хапаєтеся за понівечену ніжку й гірко плачете.
Гомункулус зображував мене у найбезглуздіших ситуаціях і нахабно реготав. Я ледь стримувалася, щоб не кинутися на нього, мов кішка, й не роздряпати його бридку червону пику, не повискубувати його карикатурні негритянські кучері.
Але не можна було подавати виду, що мені це дошкуляє. Що б я зараз не зробила чи не сказала — це все одно не допече його так до живого, як придумана мною кара. Тому я покірно зносила всі ці образи.
Він іще трохи побазікав, а тоді сказав:
— Перепрошую, але мені треба дещо сказати одному моєму товаришеві. Бо потім забуду, а записника я собі не завів...
І, не дочекавшись відповіді, пішов геть.
— Зія-бей, ви впевнилися, що я — людина слова?
Він здивовано обернувся:
— Ви на мене сердитесь?
— Ні, — сказала я. — Ви сказали те, що думаєте. Мені це приємніше за облудні компліменти салонних джентльменів.
— Правда? — невпевнено перепитав він.
Я злякалася, що він про все здогадається, і з наївним та розпачливим виглядом підтвердила:
— Правда, не серджуся. Трохи засмутилась... Ось і все...
* * *
Гомункулус і за столом продовжив свої нахабні вибрики. Спочатку кожен спілкувався зі своїми сусідами. Невдовзі зав’язалася спільна розмова. Заговорили про найприємніше, що може бути в цю пору року — про море.
На тому кінці столу Хандан, вже трохи напідпитку, защебетала, мов пташка:
— Як на мене, то нема нічого кращого, ніж плавати! Господи, яке ж це щастя — пірнути в теплу воду! Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти...
Хандан, наче в екстазі, закинула голову й усміхалася, дивлячись у небеса з-під напівзаплющених повік.
Гомункулус сидів навпроти мене й цмулив пиво. Аж раптом закашлявся, ніби поперхнувся... Затулив рушником обличчя, почервонів, мов рак... Спочатку ми думали, що пиво пішло не в те горло. А потім зрозуміли, що він регоче. Всі погляди були прикуті до нього, тож годі було уникнути пояснень.
— Вибачте, — переборюючи сміх, промовив Гомункулус. — Панянка розповідала про те, як чудово на морі...
Хандан дивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.
Гомункулус знову зареготався, а тоді повів далі, звертаючись до неї:
— Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти... Це все чудово, це все прекрасно. У безкрай... плисти, плисти, плисти... з такими витонченими, зманіженими рученятами... Обертаєшся назад — а відпливла на півмізинця... Намацуєш ногами дно, а його — нема... Слава Богу, землю ще видно! Мов Христофор Колумб, вигукуєш: «Земля!» — і пливеш, пливеш, пливеш назад...
Хандан аж заціпило від обурення. Я вже злякалася, що з нею зробиться нервовий напад і вона вхопить перше-ліпше, що побачить, — келих, тарілку,
