Рута - Санфіров
Він зважив у руці половинку тротуарної плитки, на яку, може, ще півгодини тому сам ступав.
— Неправильно, — Борис прийняв від сусідки черговий камінь і передав Андрієві. — Все це неправильно.
— Ну а якщо неправильно, то чому ти тут? — Андрія і самого почала цікавити ця розмова.
Борис на мить завмер, немовби зважуючи слова та камені в руках.
— Тому що без мене не буде кому тобі бруківку передавати, — різко відповів він.
— Логічно, — зареготав Семен з барикади.
І в цей момент над Майданом залунав голос Нищука:
— Увага! Рута Литвин! Рута Литвин! Якщо ти чуєш, підійди до сцени. Рута Литвин! Підійди до мене! На тебе чекає батько.
— Сказав — зробив, — схвально кивнув Андрій і став вдивлятися у бік сцени — чи не промайне десь знайома постать. Ну має ж вона почути голос Майдану.
— Це твій рекламний ролик? — запитав Семен іронічно. Здавалося, небезпека, що насувалася від Банкової, з кожною хвилиною робила його веселішим.
— Зачекайте...
Раптом Андрій краєм ока побачив у натовпі під сценою знайому пістряву шапку. Зелений, червоний, жовтий — у кольорах литовського прапору. Значить почула.
Він одразу зробив крок уперед, залишаючи своє місце у ланцюжку:
— Хлопці, пробачте, я зараз.
І, намагаючись не випустити дочку з поля зору, пішов у її напрямку. Проте виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Майдан перерізали декілька вервечок людей, що практично безупинно передавали боєзапас на барикади, тому Андрієві довелося робити великі гаки, шукаючи розривів у цих щільних конвеєрах. І за цей час Рута встигла тричі змінити свою позицію — певно, теж шукала батька. «Добре, що вона не послухалася і таки вдягла цю свою шапку», — промайнула думка в Андрієвій голові, і він одразу відігнав її, бо виходило, що таким чином виправдовує, ба навіть заохочує дівчаче свавілля.
Врешті-решт після складних маневрів Андрієві вдалося наблизитися до Рути ззаду, їх тепер розділяла лише чиясь спина, тож він зміг простягнути руку і схопити дочку за лікоть. Та різко зупинилася й обернулась.
— Ой, пробачте... — Андрій розпустив хватку. З-під яскравої шапки на нього дивилося обличчя жінки за сорок. І лише зараз стало помітно, що й шапка схожа на Рутину хіба що за кольорами, бо форма та матеріал її були геть іншими.
Жінка усміхнулася, розуміючи, що незнайомець помилився, і пішла далі, залишивши Андрія розгублено чухати потилицю.
— Тьху ти! — врешті плюнув він і обернувся, шукаючи своїх.
Найближчий шлях до них лежав уздовж барикад, тож Андрій вирішив не гаяти часу на обходи. Він піднявся на перший ряд мішків зі снігом, з яких, власне, і було складено барикаду у січні, й тут раптом мішки під ногами вибухнули, немовби спрацювала протитанкова міна. Ну, якщо не протитанкова, то принаймні фугас, тому що звук від вибуху буквально кийком ударив по вухах, а спалах засліпив очі, наче у навчальному фільмі про ядерні вибухи. Проте якимось дивом Андрій залишився на ногах, тільки схопився за голову, скоцюрбився, скулився та присів, перетворюючись на подобу людського ембріону — саме так наше тіло реагує на біль і шок. Світ зупинився, залишився лише дзвін у голові та яскраві спалахи перед заплющеними очима. Скільки часу провів у такому стані, Андрій не зрозумів, а очуняв від того, що хтось, підхопивши під пахви, тягнув його назад.
— Дабл холера! — крізь дзвін у голові почувся знайомий Семенів голос.
Андрій розплющив очі і справді побачив над собою обличчя товариша.
— Що це було? — запитав він несподівано голосно, як роблять усі, хто недочуває.
Семен припинив тягти його і випростався:
— Світлошумова граната. Йти зможеш? — він уважно придивився до Андрієвих ніг.
— Спробую, — той незграбно підвівся, захитався і сперся на плече товариша.
— Еге, твоє щастя, що вони до неї цвяхів не примотали. Добрі люди. Був би ти зараз як ситечко.
І справді, була у ментів така мила звичка — вдосконалювати свої спецзасоби, щоб зачепити якомога більше протестувальників.
— Оце так бахнуло! — помотав головою Андрій.
— Нічого, — заспокоїв Семен. — Ходімо в тил, посидиш, оклигаєш.
І, підставивши плече та обхопивши рукою за поперек, він потрошку довів Андрія до Поштамту, де було відносно тихо, а крім того на ґанку під колонами можна було присісти, нікому не заважаючи. Семен допоміг товаришеві вмоститися біля стіни і навіть влаштував сяке-таке сидіння з картонних коробок, які знайшлися поруч. Андрій відкинувся назад і притулився головою до холодної стіни.
— Чого тебе туди понесло? — Семен критично оглянув контуженого і поправив йому каптур комбінезона.
— Та розумієш, шапка така, як на моїй Руті, — Андрій заплющив очі. Перед очима знову спалахнули сліпучі плями, вочевидь сітківка була добряче вражена. — Схожа шапка. Я думав, вона.
— А-а! — кивнув Семен.
Андрій ковтнув сухим горлом.
— Коли я у дев’яносто першому Литву захищав від литовців...
— Як це?
— А так. В армії служив, коли у них раптом незалежність. Ну, нас і кинули.
Семен гмикнув:
— Тобто це в тебе вже не перша революція?
— І не друга, якщо рахувати Помаранчеву.
— Та то ж хіба була революція?
— Не знаю. Вже не знаю. Але тоді, у Литві, розумієш, що мене найбільше вразило? — Андрій знову заплющив очі і спробував відігнати геть сліпучі плями, які плавали перед очима, щоб крізь них роздивитися минуле. — Литовці були кольорові. А ми — сірі. Так само як сьогодні «Беркут» — сірий. А ми — пістряві. Різні.
— Ти диви! — розвів руками Семен. — Гранатою шибануло, а він про кольори! Що то воно, художник!
Андрій розплющив очі:
— В голові дзвенить... Чим вони їх начиняють?
— Корисними вітамінами, — реготнув Семен. — Старий, ти посидь. Відпочинь трохи. Хлопці кажуть, що за пів годинки це минає. Або за годинку.
— А де Рута? — Андрій схопив його за лікоть, немовби вимагав відповіді.
Семен м’яко випручався.
— Старий, ти не нервуйся. Знайдеться. Менти, хоч і падли, але дівчат все-таки жаліють... Поки... — він раптом зметикував щось і запитав. — Водички поп’єш? Водички?
— Водички? — Андрій поворушив сухими губами. — Давай.
— Зараз. Почекай, — Семен підхопився і побіг у темряву, шукаючи найближчу кухню.
Андрій залишився один. Тут, під порталом Поштамту, завжди було людно — і в мирний час, коли біля колон призначали
