Дебілка - Вікторія Андрусів

– Та ж я мешкаю у протилежному кінці міста!!! От і пожалкуєте, що в халепу втрапили… Пальне сьогодні на вагу золота!!! Я потихеньку б сама дочалапала… Чи то пак доковзала…

…Він якось дивно придивлявся до мене, що ставало аж трохи ніяково, а я тим часом, від втоми примруживши очі, насолоджувалась несподіваним комфортом… Отак би й не виходила звідси нікуди, а кружляла до ранку містом, солодко дрімаючи… Водій сполохав дрімоту – йому хотілося спілкування…

– Де це ви так засиділись допізна, що останній автобус проґавили? Небезпечно в ожеледицю через усеньке місто пішки… Відчайдушна ви людина…

Остаточно прокинувшись, я нарешті його роздивилася… Приємний чолов’яга… Приблизно мого віку, охайний, як і його авто. Дрібка дочасної сивини на скроні облагороджує профіль, зосереджений погляд на дорогу не заважає бути ввічливим і уважним…

– Я ввімкну обігрівач на ноги… Змерзли ж мабуть… Я сам його змайстрував, реконструювавши радіатор… Нічим не гірше, аніж у «мерседесі»…

– Дякую, та я ще й змерзнути як слід не встигла… Щойно з роботи вийшла… У класах тепленько, цього року старі вікна замінили вакуумними, морозостійкими… Але все одно дякую…

– То ви – учителька?!! От так-так! То ж на мені подвійна місія – врятувати вас від небезпеки і тим самим вберегти для підростаючого покоління!!! А чому ж так допізна, ви так і не відповіли… Чи система шкільної освіти ввела у навчальний процес третю зміну?..

– Та ні, – мимоволі розсміялася. – То я сама, за власним бажанням, ввела собі у звичку третю зміну… Знаєте, коли людині немає куди поспішати, вона ладна відсиджувати зміни нон-стоп, лишень би не усвідомити по-справжньому, що їй нікуди квапитись…

– Так і нікуди… Дома ж, мабуть, чоловік нервує… Міг би, до речі, зустріти вас у таку негоду… Втім, це не моя справа…

…Чому його голос видається мені напрочуд знайомим? Не в змозі спекатися цієї думки, уважно придивлялася до водія і вкотре переконувалась, що бачу його вперше… Та ні, мариться… Надто він підкуповує доброзичливістю, приручаючи тим самим мене, наче бездомне цуценя…

– Чоловік?.. Та ні… Вже рік, як чоловік мене не чекає, – притуливши голову до затертого, але чистенького підголівника, я спостерігала, як повз автівку пропливають старі студентські гуртожитки, міська лікарня, де обабіч воріт не вимикаючи фари, гуркотіло ще кілька таксомоторів – й справді, травмопункт мав сьогодні клопоту з такими, як я, відчайдухами, що полюбляють прогулятися в ожеледицю… Чоловік… Коли ж це я востаннє його бачила?.. І взагалі… Коли востаннє мене торкалася чоловіча рука?.. Важко й пригадати… Єдине, що цупко в’їлося у пам’ять, – це перекошене злістю мамине обличчя, коли, замкнувшись зі мною у лазничці, всоте вичитувала, мов неуспішній школярці те, що лунало щодня вже за кілька днів, як ми з чоловіком вийшли з РАГСу: «…Ну хто таке, скажи мені, бачив?!! От вже комусь як повезе, то повезе!!! Розумна жінка з інженером ніколи в житті не одружиться!!! В наш час, коли навколо самі бізнесмени, люди самодостатні, здатні забезпечити сім’ю, утримувати дітей і стареньких батьків-пенсіонерів, придбати власне житло, відправити тещу в санаторій, врешті-решт!!! Та ж ні!!! Вона знайшла собі спеціаліста, котрому вжитку при сучасному стані будь-якого виробництва годі знайти!!! Ну, чисто дебілка!!!»

– Мамо, ти ж сама казала, що прийде час і наша держава зіпнеться на ноги, і університетський диплом цінуватиметься більше, аніж гаманець спекулянта-бізнесмена, – мляво захищалася, бо ж знала, що в тої у всіх випадках життя тріумфуватиме своя правда…

– Казати казала, та коли ж це ще буде?!! А наразі, якщо я вірно збагнула, він перебирається жити до нас?..

І з того часу розпочалося подвійне пекло… Аж допоки бідолаха не зібрав спересердя валізу, і зі словами «так далі неможливо, зустрічатимемося на нейтральній території…» поїхав у райцентр до стареньких батьків… І таки кілька разів зустрічалися на «нейтральній території», а далі він якось несподівано зник, і тільки згодом, за місяць чи два, а чи й більше, випадково зустрівши у місті його своячку, я довідалась про те, що мій законно пошлюблений за всіми відповідними умовностями чоловік, дипломований інженер, фізик-ядерщик, подався десь у Росію на заробітки… А мама довго не могла вгамуватися, дізнавшись новину, і щовечора бубоніла, переглядаючи стотисячну серію чергового мексиканського серіалу: «…Ні, ну ти лишень собі уяви, які гроші він там зашибає… А нам, до речі, нічого не надсилає… От якби ти йому вчасно дитину народила, все було б інакше… А так у нього немає найменшої відповідальності ані за дружину, ані за тещу… Виключно дебілка могла отак випустити ситуацію з-під контролю…»

– Мамо, яка дитина, як нам самим поруч тебе притулитися було ніде!!! Ти згадай, які баталії ти влаштовувала з приводу жилплощі!!! Дитину!!! Та ж я завдяки тобі три аборти зробила!!! Та що там… Не варто й згадувати…

Спомини вихором проносилися у голові, а поруч мовчки очікував відповіді якийсь домашній і напрочуд приємний чолов’яга, який так само чомусь додому не поспішав.

– З чоловіком ми вже рік, як не живемо, – зізналася я, не очікуючи від себе відвертості… – Замість чоловіка вдома є мама – в минулому завкафедрою університету, а наразі пенсіонерка і незламна поборниця високоморальних принципів, повсякчас стурбована нікчемним існуванням шкільної вчительки-доньки…

– О-о-о… То вам і справді не позаздриш, – водій перетинав вулиці центру, обережно гальмуючи на семафорах, аби часом не занесло, а порожні хідники тротуарів, що вилискували, наче скло, небезпекою, освітлювались ілюмінаціями зачинених крамниць…

– А знаєте що?! – несподівано пожвавився чоловік. – У мене є пропозиція… Якщо ви, звісно, не відмовите… – тихенько пригальмувавши поруч «вечірки», він повернувся до мене, і я нарешті роздивилася його відкрите й веселе обличчя. (Лишенько, звідки ж у мене відчуття, наче ми знаємося сто років?.. Він і справді дуже приємний… Такий чоловік не здатен запропонувати чогось непристойного…) – Я відразу хотів вам сказати… адже я мешкаю у вашому районі… Отже, прибувши до місця призначення, нам нічого не заважатиме випити по келиху шампанського… Як ви на це?

Від несподіванки я розгубилася. А він, уважно вдивляючись просто мені до обличчя, терпляче очікував відповіді…

– Що означає – по келиху?.. Чи не гадаєте ви, що я отак запросто навідаюсь до вас у гості, не знаючи, хто ви й що ви?.. Чи статус розлученої жінки передбачає певну невиваженість вчинків?.. Знаєте, я мабуть піду пішки… Благо, вже недалеко… П’ятнадцять-двадцять хвилин і буду вдома…

– Боже збав, аби ви подумали щось зле, – він всміхався якось загадково…