Биті є. Макар - Люко Дашвар

«І я за тиждень викручуся», – поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили – готові.

– Пропоную не відкладати справу, – сказала Марта. – Зустрінемося завтра в нотаріуса.

– Завтра ж субота, – здивувався американський громадянин.

– Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, – відповіла Марта. Пояснила: – Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?

– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.

– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

– Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший – Сердюк.

– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

– Кажи, – наказав Сердюк.

– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.

– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий – Баклан.

– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

– Скільки?

– Метрів?

– І метрів…

– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

– Замало!

– …За п’ятсот тисяч…

– Ти здуріла, Марто?!

– …Гривень.

– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?

– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.

– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій – Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:

«17900 дол. США – автівка; 5324 дол. США – одяг; 2767 дол. США – киш. гр., моб., інші витрати».

Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.

– Чому? – здивувалася Марта.

– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

– Не розумію тебе, любий… У чому справа?

– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!

– Сашко! Сашенько! – учепилася у нього. – Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!

– Що я для тебе зробив? – щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

– Ну… Не варто все вимірювати грошима…

– Не можеш знайти аргументів?

– Я люблю тебе.

– Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… – Ох і ризиковий. – Ти рахуєш…

– Сашко! – обхопила його руками, притулилася.

– Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! – Хитрий.

– Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

– Ні!

– Коханий…

– Облиш, Марто! – відштовхнув її. Зиркнув похмуро. – Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

– Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

– Позичиш? – Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім – тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

– Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

– Скільки?

– Триста тисяч…

– Доларів? – злякався