Світло Парижа - Елеонор Браун

Вони цілувалися, аж її губи спухли, запаморочення від шампанського перетворилося на запаморочення від жадання, і вони обоє лежали на ліжку, не припиняючи цілуватися, і її руки на його тілі були такими ж сміливими, як і його на її. Вони так і заснули разом, їхні вуста були близько, руки зімкнені в інтимнім потиску, він зігрівав її, а вона відчувала, що її романтичні фантазії здійснилися.

Уранці, коли вона прокинулася, сон моментально покинув її. Він пішов, і після цього вона не бачила Роберта Велша майже п'ять років.

Філіп не зволікав, щоб побачити, як його загроза подіє на мене. Він узяв свою чарку й крадькома пішов до кабінету. Я постояла на кухні, приголомшена, і попленталась у спальню, схопивши кілька пігулок, щоб угамувати шлунок.

Його бік ліжка був порожній, я крутилася й вертілася, куталася в кілька ковдр, аби зігрітися.

Нарешті, перед світом, запала в сон. Прокинулась кволою й дезорієнтованою. Пройшла коридором, тихо відчинила двері до кабінету, але Філіп уже пішов. Біля вхідних дверей не було ані його ключів, ані портфелю. Був вихідний, але, можливо, він попрямував до офісу. А може, втік, щоб не зустрічатися зі мною.

Треба було поговорити з ним, попросити пробачення, знов зробити все правильно. Скільки б я не нарікала, коли уже не могла мовчати, та розлучитися не могла. Не могла, і все. Це було б визнанням, що я невдаха, що мене не можна кохати, що я не була, зрештою, досить гарною для нього. Померла би від сорому. Мати була б приниженою. Ні, не можу.

Знов і знов я набирала номер мобільного Філіпа. Номер його офісу. Не відповідав.

Що, як він саме це мав на увазі? Що, як насправді все скінчилось? Я піднесла руку до горла, ніби насправді могла знов запустити дихання, що зупинилося в ньому.

Що мені робити? Ким я стану, коли Філіпа не буде поруч? Більше ніхто зі мною не одружиться. Доведеться покинути Стаблер. Поїхати з Чикаго й лишити ряд галерей у Рівер-Норт, де я могла блукати годинами, бачити десятки картин, які все змінювали. Буду змушена повернутися в рідне місто. Назад до Магнолії, до моєї матері, Асоціації жінок і вологих літніх місяців, блукати серед руїн мого життя й оплакувати невдачі.

Магнолія. Суперечка затьмарила нависаючу наді мною примирливу поїздку до матері, але через три години я мала бути в літаку. Не можу зараз їхати. Не можу? Мушу залишитися й залагодити все з Філіпом. Хіба що він точно не хоче мене бачити. Не хоче розмовляти зі мною.

Але, може, коли б я поїхала, поїхала й лишила Філіпа самого на деякий час, він би заспокоївся. Минулої ночі просто я була не в гуморі, спіймалася на безглуздій ідеї знов малювати, одягла завузьку сукню (Філіп мав рацію щодо печива, він завжди має рацію), була роздратована веселою привілейованістю Дімпі Стоктон. Він заспокоїться, як бувало раніше. Філіп був завжди непостійний, жахливо зіпсований, я подумала, що краще за все лишити його на час з цим усім. Зрештою він стомиться від своїх переживань і вирине з них, наче нічого не сталося. А я ні слова не скажу матері. Вони з Філіпом обожнюють одне одного, і коли вона довідається, що я спричинила йому таке…

Гаразд. Не збиралася про це думати. Тому що все буде добре. Витягши валізу з мого гардеробу, мовчки склала речі. Поїду на тиждень і коли повернуся, все буде в порядку. Він усе забуде про розлучення. Я забуду про гнів, що піднявся у мені. Стриманість, з якою він до мене ставився, болісну впевненість, що я відчула, коли він заговорив про дитину. В Магнолії буде тепло. Візьму з собою шорти, блузи без рукавів, і ніхто не зважатиме на мої голі пухлі руки. У повітрі буде стільки пилку, що важко буде дихати. На другий день мого перебування ми з матір'ю вчепимося в горлянки одна одній, але мене не буде тут. Я взяла майже порожню пляшечку антацидів[21], розтовкла кілька в порошок на язиці; по дорозі до аеропорту чула бурчання в шлунку, коли той гнівався сам на себе.

Очевидно, мої батьки оселилися в Магнолії, бо вона була між Мемфісом і Літлроком, а мій батько починав інвестувати капітал у нерухомість у цих двох містах, але вважаю, що вони вибрали її, бо родичам батька й матері однаково було незручно туди приїжджати. Мати стверджувала, що любить це містечко, бо воно маленьке, майже село. «Мемфіс без його метушні», — називала його вона, хоча Мемфіс — сучасний Готем[22] з його боротьбою зі злочинністю й загрозами на горизонті. Магнолія була прекрасним містом, досить великим, щоб мати культурні принади, які мама так любила, а також