Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Горденко взяв свої листи, розірвав їх на дрібні шматочки і навіть не згадав про заставлену шубу і перстень.

Весілля Медже

Медже — наречена. Хоч і боляче їй дивитися на надламану сумом Шафіге, та молодість бере своє, і бринить її голос на дворі і на пласкій покрівлі, на винограднику і в садку, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем, або співи перших весняних пташок.

— Промайнуло пекуче південне літо, налились важкі грона винограду, засмаглі персики сором'язливо ховали в темно-зеленому листі свої рум'яно-оксамитові кульки, і низько хилили до землі свої гілля перевантажені плодами старі яблуні, груші.

Наближався час, коли, зібравши врожай, бучно і радісно справляють татари весілля.

І тоді, наче вихор, наче безвадна хмара сарани, що нищить все живе, налетіли на Чабан-Таш яничари, забрали рекрутів і хлопчиків, виповнивши його щілинки-провулки сльозами й прокльонами.

Спить у кам'яній землі, завитий у білий саван без швів, маленький пустун Меметка. Блакитний фаянсовий мізер-таш позначає його могилу, а на ньому тонкою арабською в'яззю вирізьблено вірш з алькорана.

Тихо-тихо стало в білій саклі на схилі гори: не підводить очей безутішна Шафіге. Мовчки рухається, мовчки порається в своєму нескладному господарстві, а перед очима моторошною примарою стоїть і стоїть її розчавлений кінськими копитами хлопчик… Щільно стиснуті її скорботні вуста, глибоко зморшка залягла проміж бровами, і пасма білого волосся перекреслює її чорноволосу голову.

Замислюється навіть маленька Субан, зітхає, наче доросла, але за мить забуває гоpe — і розсипається дзвінкими бубонцями дитячий регіт, і знов блимають її зубки на засмаглому обличчі з блискучими чорними оченятами.

А весілля все ближче і ближче. Наче свіжі паростки на темному згарищі, пробивається радість у сумних очах Медже. І під зеленими наметами старого лісу йде вона з кунганом до джерела мудрого шейха і співає, як цикада, зігріта сонцем. І, забуваючи недавнє лихо, повертається Медже стрімкою стежкою додому і шиє, і гаптує свій посаг, ретельно схиляється над роботою.

Серйозна справа, цей посаг. Треба запасти стільки білизни і одягу, щоб вистачило на багато років, і сорочок крою фільбой з легкої тканини, що нагадує зморщений креп, і легких літніх бешметів, і теплих зимових, стьобаних на ваті, і шальвар, і фередже, і гаптованих іджіарів для майбутнього житла подружжя, і килимів, і подушок, і рушників — усього, що один раз на все життя припасає собі татарка.

Селянка-татарка приносить з собою близько сотні змін білизни, по двісті-триста рушників, щось з двадцять шовкових хусток і шалей і не менш як сімдесят фередже. І все це тчеться, шиється і вишивається вдома. Ось чому посаг починають готувати, коли дівчинці вийде один рік. І все ж таки перед весіллям починається гарячка. Два-три місяці не розгинає спини наречена, хвилюється, поспішає, готується до заповідного часу. Подружки і родички допомагають їй. Щодня збираються вони до нареченої і довго працюють, перекидаючись веселими жартами і дотепами.

Минуло три місяці. І тоді прийшла Сабіха подивитися на небажану невістку.

Медже зустріла її біля порога з розкішною маграмою; якою вкриває собі голову свекруха, переступаючи поріг засватаної дівчини. Маграма була прозорого бруського газу, вишита плоскою гладдю. Мигдалеві квіти, пишні гpoна гліциній та виноградне листя перепліталося на ній вибагливими китицями.

Розкішний подарунок вразив Сабіху.

— Де ти взяла таку маграму? — спитала вона недовірливо.

— Газ із Каффи… Купила в турецьких купців, — відповіла Медже, розгубившись від її пронизливого і ворожого погляду.

— А вишивання?

— Я вишивала, — прошепотіла Медже, як покарана.

— Чудове вишивання. Я й не знала, що ти така майстерниця, — знехотя похвалила стара і навіть не подякувала за подарунок.

І того ж вечора свати принесли весь агарлик[56], і знов обдарувала їх наречена — кого кисетом своєї роботи, кого рушником або навіть сорочкою, а коли свати пішли, розподілила поміж подружками надіслані свекрухою ласощі. Субан дістала цілу тарілку халви і мигдалевого печива і, ласуючи в кутку, пригадала Меметку, з яким було б так весело цього дня.

Ввечері прийшла запрошена тарджі-кадим[57], весільна кравчиха, — покроїти шлюбне вбрання нареченій. Шість улюблених подружок Медже взялися до роботи і не вийшли з її саклі, поки не дошили весільної сукні. Горпина теж була тут і вже хотіла викинути окрайки, коли дівчата зняли галас:

— Стій, стій, Горпіне, що ти робиш?!

— А нащо вам окрайки? — здивувалася вона.

— Ось побачиш.

І, не пояснюючи, в чому річ, стали шити з більших окрайків подушку і замість пуху чи пера поклали в неї чоловічу сорочку і чепурний вишиваний рушник.

— А далі що? — зацікавилась Горпина.

— Побачиш, — лукаво підморгували дівчата.

І другого дня, у суботу, розпочався складний весільний ритуал, повний старовинних звичаїв, прикмет та символіки, таких же непорушних, як молитви мули та азан муедзинів.

Два дні місили тісто і з піснями пекли чебуреки, листкові пироги з рижем і сухими фруктами, медову баклаву, веклят і сарич, смажили мигдаль та горіхи в меду, пекли халву та варили шербети.

А на третій день, у понеділок, не встигли жінки прибрати і оздобити по-святковому саклю, як вихором примчала Субан:

— Ідуть! Ідуть! — кричала вона з порога, стрибаючи від хвилювання то на одній, то на другій ніжці.

Це наближалася сестра Ібрагімова, так звана весільна сагдич[58]. В одній руці тримала вона батіг, пов'язаний шаллю, в другій — запалену воскову свічку. За нею йшли парами сваха і родички Ібрагіма, музики і гості.

Шафіге привітала їх на порозі разом з Медже. Жінки увійшли до прибраної саклі. Випивши кави з різними ласощами, вони налили окропу в срібний саган, позичений у Вехбі-бакана, вкинули в нього хну і золоту і срібну монету, надіслані Ібрагімом, а коли фарба прохолола, запалили воскові свічки, вишикувалися у дві шереги і заспівали весільної пісні:

Не плач, красуне-наречена:

Вже хною виповнен саган.

І ось з весільними свічками

Тобі бажаєм ми талан, —

забринів міцний голос Міріам, улюбленої подружки Медже.

Не тьмар свої блакитні очі,

Росою сліз не розсипай.

Не плач; красуне-наречена,

В долонях очі не ховай, —

хором підхопили дівчата.

Вітаєм з хною наречену,

Зі щастям вічно молодим.

Хай догорить твій сум з свічками,

Розтане, як прозорий дим, —

лунало високе сопрано Міріам.

І хор підхопив рокітливо і ніжно:

Не тьмар свої блакитні очі,

Росою сліз не розсипай.

Не плач, красуне-наречена,

Очей в долонях не ховай.

І почасти схвильована урочистим і зворушливим обрядом, почасти тому, що цього вимагає звичай, заплакала Медже, вступаючи на невідому путь, де поруч