Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Цей день належав Гумбольдтові, був наповнений його духом. Намагаючись поправити свій капелюх, відчув некерований дрож у руках і усвідомив, який стаю емоційний. Коли підходив до Кетлін, половина мого обличчя теж посіпувалося. Подумав, що старий доктор Ґальвані[265] дістав і мене. Я побачив двох чоловіків, тіла яких розкладалися у могилах. Почуття цієї вродливої жінки не врятували їх від смерті. Далі в моїй голові промайнула тінь Гумбольдта у вигляді темної сірої хмари. Він мав обрезклі щоки й густо збиту чуприну. Я підійшов до Кетлін, коли тріо виконувало музику, що Рената називала її «кексом у гофрованій формочці». Тепер музиканти заглибилися в «Кармен», і я сказав:
— Ходімо в якийсь темний тихий бар. Передусім тихий.
Я підписав приголомшливий чек, що мені простягнув офіціант, і ми з Кетлін блукали холодними вулицями, доки нарешті знайшли на Західній П’ятдесят Шостій прийнятне місце, доволі темне й не надто сповнене різдвяної атмосфери.
Нам треба було багато чого надолужити. Перш за все ми мали поговорити про бідолашного Тиґлера. Я не міг змусити себе сказати, яка чудова то була людина, бо він зовсім такий не був. Старий ковбой міг тупати ногою, як Румпельштільцхен[266] і вибухати гнівом, коли з ним сперечалися. Йому особливо подобалося підколювати та перекривляти людей. Що сором’язливіші вони були, щоб скаржитися, то більше він їх зневажав. Його постояльці — а я теж був один із них — не мали гарячої води. Світло вимикали, і вони сиділи в темряві. Якщо йшли скаржитися до Кетлін, то поверталися, жаліючи її і прощаючи, сповнені ненависті до нього і любові до неї. Проте Кетлін не належала до жінок, які, за моїм визначенням, опиняються у «порівняно-виграші». Чесноти цієї масивної блідої жінки були очевидні. Найважливіша — її спокій. Коли Гумбольдт виконував роль розлюченого турка, вона була християнською бранкою, яка читала у захаращеній книжками вітальні на занедбаній птахофермі, тимчасом як яскраво-червоне сонце силкувалося проникнути крізь замизкані маленькі віконця. Потім Гумбольдт наказував їй вдягати светр і йти надвір. Вони бігали за м’ячем, як двійко світловолосих новачків у команді. Заточуючись назад на своїх незручних підборах, він робив пас над шворкою для білизни і крізь крони осінніх кленів. Я дуже чітко пам’ятав усе це — як Кетлін бігла за м’ячем, і її голос стелився за нею луною, і як вона притискала розгойданий м’яч до грудей, і як вони з Гумбольдтом сиділи на диванчику, цмулячи пиво. Я пригадав усе так детально, що побачив біля вікна котів, один із яких мав гітлерівські вуса. Я почув власний голос. Уже двічі Кетлін була сплячою красунею, зачарованою демонами-коханцями.
— Знаєш, що кажуть мені мої сусіди-селюки? — питав мене Гумбольдт. — Вони кажуть, що від жінок треба ховати черевики, хай ходять у самих панчохах. Іноді, — додав він, — я думаю про Ероса і Психею.
Він собі лестив. Ерос був прекрасний, він приходив і відходив гідно. А де була Гумбольдтова гідність? Він одібрав у Кетлін водійські права. Ховав від неї ключі від машини. Не дозволяв доглядати сад, бо, за його словами, садівництво виражало обивательсько-корисливий порив міщан, які купували в селі будинок своєї мрії. Біля кухонних дверей у них росло кілька помідорів, але вони насіялися самі, коли єноти перевернули баки для сміття. Він цілком серйозно казав: «Ми з Кетлін повинні виконувати інтелектуальну працю. До того ж, якби ми мали фрукти і квіти, це привертало б до нас увагу». Він боявся загорнутих у простирадла нічних вершників й палаючих хрестів на своєму подвір'ї.
Я великою мірою співчував Кетлін через те, що вона перебувала у сплячці. Я розмірковував про її сонність. Невже вона народилася, щоби зоставатися в темряві? Невідання було умовою щастя Психеї. Проте, можливо, існувало й практичніше пояснення. Вузькі Тиґлерові джинси окреслювали його величезне чоловіче хазяйство, а Гумбольдт, ганяючись за подругою Деммі в її помешканні, серед цуценят такси, вигукував: «Я поет, у мене великий кілок!». Але я припускаю, що Гумбольдт мав вдачу тирана, який жадав від жінки покори, і що його фізична близькість була шаленим диктатом. Навіть його останній лист до мене підтверджував це припущення. Та все ж, як я можу знати? А жінка без таємниць — це взагалі не жінка. І, можливо, Кетлін вийшла заміж за Тиґлера лише тому, що життя у Неваді було таке самотнє. Та годі вже цього наївного аналізу.
Піддавшись своїй слабкості говорити людям те, що вони хочуть почути, я сказав Кетлін:
— Життя на Заході пішло тобі на користь.
І це більш-менш відповідало дійсності.
— І ти нічогенький, Чарлі, але трохи вимучений.
— Життя надто неспокійне. Можливо, мені й самому варто було би спробувати Захід. За хорошої погоди я так любив лежати під кущами бузини на твоєму ранчо й цілісінький день дивитися на гори. Та менше з тим. Гаґґінс каже, що ти працюєш у кіноіндустрії й збираєшся до Європи.
— Так, ти саме був на ранчо, коли та кінокомпанія приїхала на озеро Волкано знімати фільм про монгольську глибинку й найняла індіанців гарцювати на поні.
— І Тиґлер був за технічного консультанта.
— А отець Едмунд — ти пам’ятаєш його, зірку німого кіно, єпископального священика — був у такому захваті. Бідолашного отця Едмунда так і не висвятили в духовний сан. Він найняв когось скласти замість себе письмовий іспит з теології, і їх викрили. Це дуже зле, бо індіанці любили його і так пишалися, що він облачався у негліже кінозірок. Але так, я лечу до Югославії, а потім — до Іспанії. Ці країни тепер відіграють велику роль у кіноіндустрії. Іспанських солдат можна наймати цілим полком, а Андалусія чудово підходить для вестернів.
— Дивно, що ти згадала про Іспанію. Я й сам думаю туди навідатися.
— Справді? Що ж, з першого березня я буду в «Ґранд-готелі» в Альмерії. Було б чудово там побачитися.
— Це хороша переміна для тебе, — сказав я.
— Ти завжди бажав мені добра, Чарлі. Я це знала, — відповіла Кетлін.
— Сьогодні довгий день, присвячений Гумбольдту, визначний день. Від самого ранку спіраль розкручується дедалі швидше, і я дуже схвильований. До того ж у притулку для старих, де мешкає дядечко Вальдемар, я зустрів чоловіка, якого знаю з дитинства. А тепер і ти тут. Я геть розбурканий.
— Чула від Гаґґінса, що ти збираєшся в Коні-Айленд. Знаєш, Чарлі, у Неваді мені часом здавалося, що ти надміру відданий Гумбольдту.
— Може бути, та
