Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Проте на голові, як виявилось, не було ні рани, ні навіть подряпини, тільки набігла величезна ґуля. А коли буря вщухла й до царевої опочивальні зважився заглянути сотник, цар сів на просяклій водою тигровій шкурі й запитав звичайним рівним голосом:

— Уже припливли?

Сотник розгубився й не зразу здобувсь на слово.

— Керманич розвернув судно на захід, — урешті проказав він.

Судно майже не хиталося, що завело було царя в оману, він легко встав і легко вийшов повз чільника сотні своїх драбантів на палубу корми. Керманич-єгиптянин зустрів його щасливим усміхом, який викликав обурення в царя, але цар глянув у нутрощі судна й непорозуміло скривився. Щось було не так.

Потім цар збагнув причину свого збентеження й запитально глянув на керманича, а той кивнув голеним підборіддям на перського сотника.

— Разом з твоїми тут було добрих півтори сотні персів. Де вони поділися? — запитав цар.

Тепер уже сотник, наче не знав перської мови, кивнув на єгиптянина. Хтайарша також глянув на керманича, а той почав швидко джерґотіти й показувати пальцем за борт.

— Що він белькоче?

Підійшов єгипетський моряк і заходився перекладати мову керманича по-перському, ледь калічачи слова:

— Коли буря стала сильний, корабель затоплювали хвилі. Міг потонути корабель і потонути перський богорівний фараон. Керманич наказував кидати перських воїв у воду, щоб рятувати корабель і рятувати перського фараона.

Хтайарша зійшов з кормової палуби й ще раз оглянув нутрощі корабля. З того й того борту в три поверхи одні над одними сиділи прикуті до лав невільники, серед них кілька було неживих, а вздовж лав на помостах поверхів походжали єгипетські наглядачі з довжелезними батогами. Ще кілька єгиптян працювало на носі корабля та біля рей вітрила, що зараз лежало краями на бортах.

Персів Хтайарша не налічив і півтора десятка.

— За рятування богорівного перського фараона керманич сподівається на щедра винагорода, — улесливим голосом нагадав цареві єгипетський тлумач.

Шахіншах Персії та цілого світу зняв із себе кільчастого золотого пояса й мовчки простяг керманичеві. Той підбіг і впав ниць на палубу, намагаючись дотягтися губами до царевих ніг. Цар не заперечував, навіть підсунув ближче носак свого ассірійського чобота.

— За врятування божественного життя шахіншаха ти заслужив навіть більшої нагороди. На жаль, не маю при собі нічого дорожчого за цей пояс, — сказав перський цар Хтайарша. — На березі я подарую тобі золотий вінець вавілонського царя.

До берега пристали вже поночі. Стало відомо, що буря забрала сьогодні половину всіх єгипетських та фінікійських бойових трієр, разом з якими пішло на дно добрих тридцять тисяч воїв, але цар звелів розшукати своїх обох братів та дядька Артабана й сказав їм:

— Цей єгиптянин урятував вашого шахіншаха, я йому подарував за це вінець вавілонського царя й свій пояс. А ви дістаньте в моїй скрині той вінець і покладіть йому на голову, відрубавши її. То буде йому віддякою за знищення стількох персів.

Після тієї пам'ятної бурі, в якій мало не загинув сам цар, перське військо не зразу заглибилося в Елладу. Хтайарша та його найближчі помічники й родичі вирішили спершу перекопати півострів Халкідіку широким і глибоким каналом, яким кораблі могли б із Стрімонської затоки потрапляти в Термальну затоку не кружним шляхом, як досі, а навпрошки. В еллінів було багато бойових суден, і перси не мали права вдруге ризикувати своїм фінікійсько-єгипетським та еолійсько-іонійським флотом, проводячи його в Елладу через Посейдонів котел, хоч за час риття каналу пригнали з Фінікії та Кіпру необхідну кількість суден. Придушивши після смерті Дар'явауша повстання в Єгипті, Фінікії та Вавілоні, перси наклали ще жорсткішу лапу на все їхнє мирне й ратне майно.

На початку осені вийшовши з Терми — крайньої західної точки нового каналу — всіма кораблями й пустивши військо берегом, перси легко, одне по одному, захоплювали міста Пієрії, Магнесії, Пеласгії та інших земель Еллади. Обійшовши поза півостровом Фтіотідою, всі перські кораблі під началом царевого брата Ахемена взяли в морську облогу тутешнє місто Фіви, а піше перське військо стало над ним у полі та на горбах. Чільник піших полків Масішта, другий брат царя Хтайарші, послав до міської брами кликуна, щоб фіванці принесли в дар перському володареві землю та воду.

— А що то за володар? — запитали кликуна.

— Володар всього світу шахіншах перський Хтайарша!

— Хай спершу візьме приступом наше місто, а тоді вже називає себе володарем усього світу! — обсвистали кликуна з високих міських бійниць.

Кликун повернувся до стану ображений, образився й царів брат Масішта, мури міста були справді високі, але тонкі, їх за день можна було зруйнувати катапультами, однак дядько Артабан порадив обом воєводам та цареві почекати тут кілька днів, хай стомлене переходами військо трохи від'їсться та облатається, хай нагарбає по селах того-сього.

Після риття каналу в Халкідіці й переходу нелегкими гірськими дорогами Пієрії та Фессалії війську справді ще не давали перепочинку, тож усі три сини Дар'явауша й Атосси згодилися зі своїм дядьком. Та й належало почекати матір, яка захворіла ще в Термі, а тепер ніяк не могла наздогнати своїх синів. Лише колишній спартанський цар Демарат, який утік до персів од переслідування свого лукавого суперника Левтіхіда, радив цареві не відкладати приступ Фів, але Артабан підозрював Демарата в зраді.

— Кров людська — не вода з бурдюка, — сказав він синам свого шість років тому померлого брата. — Скільки не годуй шакала, він однаково колись укусить тебе за руку й утече. Хоч як ображений Демарат на своїх одноплемінців, але в грудях його до самої смерті битиметься спартанське серце...