Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

ніж в інші періоди його життя, – шляхи його на вигляд настільки пролягали осторонь од тих, по яких рухались усі інші мандрівники до нього, – він бачив королів, двори та шовки всіх кольорів у такому незвичайному світлі – його зауваження та міркування про характер, устої та звичаї країн, по яких ми проїжджали, є настільки протилежні до враження і думок усіх інших смертних, особливо ж дядька Тобі й Тріма – (не кажучи вже про мене) – і на довершення всього – події та утруднення, з якими постійно ми зустрічались і в які постійно потрапляли по милості його теорій і його впертості, – були такими безглуздими, недоладними і трагікомічними – а все в цілому малювалось у відтінках і тонах, настільки відмінних од будь-якого ким-небудь здійсненого турне по Європі, – що коли ця подорож не читатиметься і не перечитуватиметься всіма мандрівниками і читачами подорожей до закінчення подорожей – або, що зводиться до того ж, – доти, поки світ не ухвалить нарешті рішення угамуватись і не рушати з місця, – то, зважусь я стверджувати, провина падає на мене і тільки на мене. —

– Але цей об’ємистий пакунок іще не час розв’язувати; я хочу висмикнути з нього дві-три ниточки, просто для того, щоб розплутати таємницю зупинки мого батька в Оксері.

– Позаяк уже я про неї заговорив – не можна залишати цю дрібницю такою, що висить у повітрі; я хутко з нею покінчу.

– Ходімо, братику Тобі, поки вариться обід, – сказав батько, – в Сен-Жерменське абатство, хоч би тільки для того, щоб відвідати тих панів, яких так рекомендує нашій увазі мсьє Сег’є. – Я готовий відвідати кого завгодно, – сказав дядько Тобі; він був втіленою люб’язністю від початку і до кінця цієї подорожі. – Але пам’ятайте, – вів далі батько, – все це мумії. – Отже, не треба голитися, – мовив дядько Тобі. – Голитися! ні, не потрібно, – вигукнув батько, – буде більш по-сімейному, якщо ми підемо бородаті. – Так ми і вирушили в Сен-Жерменське абатство; капрал, підтримуючи свого пана під руку, замикав цей хід.

– Усе це дуже красиво, дуже багато, пишно, прекрасно, – сказав батько, звертаючись до ключаря, молодого ченця-бенедиктинця, – але нас привело сюди бажання відвідати осіб, які з такою точністю описані паном Сег’є. – Ключар вклонився і, запаливши смолоскип, який для цієї мети у нього завжди лежав напоготові в ризниці, повів нас до гробниці святого Еребальда. – Тут, – сказав ключар, кладучи руку на труну, – спочиває знаменитий принц баварського дому, який протягом трьох послідовних царювань Карла Великого, Людовика Благочестивого і Карла Лисого[350] відігравав дуже важливу роль в управлінні та більше всіх сприяв встановленню всюди порядку і дисципліни. —

– Значить, він був так само великий, – сказав дядько, – на полі битви, як і в раді, – треба гадати, він був хоробрий солдат. – Він був чернець, – сказав ключар.

Дядько Тобі й Трім шукали втіхи в очах один у одного – але не знайшли її. Батько ляснув себе обома руками по животу, як завжди робив, коли що-небудь приносило йому велике задоволення; правда, він терпіти не міг ченців, і самий дух чернечий був йому мерзеннішим од усіх чортів у пеклі, – але оскільки відповідь ключаря зачіпала дядька Тобі й Тріма значно більше, ніж його, це все-таки було для батька деякою перемогою і привело його у відмінний настрій.

– А скажіть, як ви звете ось цього джентльмена? – запитав батько дещо жартівливим тоном. – Гробниця ця, – відповів молодий бенедиктинець, опустивши очі, – містить кістки святої Максими, яка прийшла сюди з Равенни з наміром прикластися до тіла —

– святого Максима, – сказав батько, забігаючи наперед зі своїм святим, – це були двоє найбільших святих в усьому мученикослові, – додав батько. – Даруйте, будь ласка, – сказав ключар, – з наміром прикластися до кісток святого Жермена, засновника цього абатства. – А що вона цим здобула? – запитав дядько Тобі. – Що цим може здобути жінка взагалі? – запитав батько. – Мучеництво, – відповів молодий бенедиктинець, зробивши земний уклін і вимовивши це слово найпокірливішим, але упевненим тоном, який на хвилину обеззброїв мого батька. – Припускають, – вів далі бенедиктинець, – що свята Максима спочиває в цій гробниці чотириста років, із них двісті років до приєднання її до лику святих. – Як, одначе, повільно йде виробництво в цій армії мучеників, – сказав батько, – чи не так, братику Тобі? – Відчайдушно повільно, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – якщо хто не може купити собі чин. – Я б скоріше зовсім його продав, – сказав дядько Тобі. – Я цілком поділяю вашу думку, братику Тобі, – сказав батько.

– Бідолашна Максима! – тихенько сказав собі дядько Тобі, коли ми відійшли від її гробниці. – Вона була однією з найпривабливіших і найкрасивіших дам в усій Італії та Франції, – вів далі ключар. – Але хто, в біса, покладений тут, поряд із нею? – запитав батько, показуючи своєю тростиною на велику гробницю, коли ми пішли далі. – Святий Оптат, сер, – відповів ключар. – Яке підходяще місце для святого Оптата! – сказав батько. – Хто ж такий був святий Оптат? – запитав він. – Святий Оптат, – відповів ключар, – був єпископом…

– Я так і думав, справді! – вигукнув батько, перебиваючи ченця. – Святий Оптат! – Хіба міг святий Оптат бути невдахою? – з цими словами він вихопив свою пам’ятну книжку і при світлі смолоскипа, послужливо піднесеного йому молодим бенедиктинцем, записав святого Оптата як нове підтвердження своєї теорії християнських імен; наважуся сказати, його розшуки істини були настільки безкорисливі, що, коли б він знайшов навіть скарб у гробниці святого Оптата, скарб цей і наполовину його б так не збагатив, ніколи ще відвідування небіжчиків не бувало вдалішим, і батько залишився такий задоволений усім, що сталося, – що тут же вирішив провести ще один день в Оксері.

– Завтра я докінчу огляд цих поважних панів, – сказав батько, коли ми переходили площу. – А в цей час, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, – ми з капралом піднімемося на міський вал.

Розділ XXVІІІ

– Такої плутанини у мене ніколи ще не виходило. – Адже в останньому розділі, принаймні, оскільки він провів мене через Оксер, я зробив дві різні подорожі одночасно і одним і тим же помахом пера – причому в тій подорожі, яку я пишу зараз, я зовсім поїхав з Оксера, а в тій, яку напишу пізніше, я тільки наполовину з нього виїхав. – Кожній речі доступна тільки певна міра досконалості; переставши з цим рахуватись, я поставив себе в таке становище, в якому ніколи ще не перебував жоден мандрівник до мене: адже зараз