Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Ноги дрібно тремтять підо мною. Почуваю: якщо не сяду або не зіпрусь на щось, то впаду. Север ніби відгадав мій намір. Бере мене за руку і садовить на сухий пеньок верби. Не дивлюсь на нього і думаю своє: чи він справді підлий, чи лише великий боягуз, — міркую порівняно спокійно.

Адже він міг з першого поцілунку поставити між нами справу ясно. Міг мені одразу сказати, що ніколи не зможе одружитись зі мною, бо для життєвої кар'єри потрібно йому багату дружину. Багату дружину? А може, тут не тільки в грошах справа? Бувають же зобов'язання й іншого порядку. І мені хочеться, наче це може хоч трохи виправдати його, аби перешкода, яка лягла між нами, була глибшою, болючішою за гроші. Коли вже так марно має загинути моє кохання, то хотілося хоч би пошану до нього якось урятувати.

Север мовчить. І тому мені припадає цей нелегкий обов'язок…

— Хто то? — запитую, намагаючись говорити спокійно. Він знизує плечима, ніби хоче скинути з них тягар.

— Я ще не женюсь, Славо (вже не «мишко»). Я тільки перебуваю в дуже важкій, дуже неприємній для мене життєвій ситуації… І ти не повинна зневажати мене, поки не вислухаєш.

Сміюсь прикро.

— Чому ти так пізно згадав про сповідь?

Хоч, власне, в чому те спізнення? Ще так недавно здавалось мені, що могла б я його однаково любити, незалежно від того, ожениться він на мені чи не ожениться. Звідки тепер цей нестерпний біль? Де взялось місце на ревнощі, коли вірю йому, що він тільки мене кохає?

— Я слухаю тебе…

Затуляю обличчя долонями, щоб нічого не міг вичитати з нього, і слухаю. Одним шляхом ідуть його слова до мене, а іншим, рівнобіжним[164], снуються мої спантеличені думки.

Север:

— Вона називається Емілія Задорожна.

Мої думки: «Старомодне, шляхетське ім'я. Пахне ваніллю й старою бабусиною скринею».

— Гарна?

Не повинна була я ставити цього банального запитання. Хіба про мене можна сказати — гарна? А проте Север мене любить.

— Так собі. Здається, досить пристойна.

Уявляю собі дуже правильне, дуже біле і дуже холодне обличчя. Шия мусить бути довгою і відповідно тонкою. Повинна та Емілія носити шнурівку.

— Дочка радника Задорожного. Одиначка.

Мої думки: «В «Добрих порадах для тих, хто бажає вступити у подружній стан» виразно, без дальших пояснень стояло: «Не одружуватись з одиначками».

Справді. Чому панство Задорожні мають тільки одну Емілію? Коли було більше дітей і вимерли, то це теж доказ проти них. Спадкова фізична кволість. Коли пані Задорожна не могла більше дітей мати, то тут щось не в порядку в родині. Тут теж можна побоюватись якоїсь спадкової недуги в дочки по матері. Характер одиначок і їх норови — окрема тема.

— Ти мене слухаєш? — питає Север.

— Очевидно. З найбільшою увагою.

…З Задорожними знайомий він ще з гімназії. Радник Задорожний організовував у той час активні гуртки борців проти нікотину й алкоголю. Северові та ідея тоді дуже подобалась. Відомо, що горілка і тютюн — це державні монополії і боротися з ними — це ніби боротися проти інтересів держави. Це його найбільше притягало. Запалився був цією ідеєю. Їздив по містечках і селах з протиалкогольними рефератами, організовував пересувні антиалкогольні і антинікотинові виставки, розліплював пропагандистські плакати, організовував масові присяги в церквах. Це були перші Северові канікули після атестату зрілості. Наприкінці серпня (тут знову насторожились мої думки, чому він так чітко запам'ятав дату) заїхав був до Задорожних. Мала відбутися в домі Задорожних невеличка конференція в справі зимового плану їх антиалкогольної кампанії. Хтось з присутніх висунув його, Севера, на чоло організаційної комісії.

Хтось запротестував, мовляв, пан студент поїде вчитися за кордон (в ті часи наші ще бойкотували польські університети), отже, вийде тільки розлад в роботі. Север і собі заперечив. Не почуває себе в силі очолювати таку відповідальну роботу, але працюватиме й надалі, бо виїздити нікуди не збирається. В результаті його обрали головою організаційної комісії. Після засідання радник затримав його:

— Чому не збираєтесь вчитись? Що це означає? Ви знаєте, ще трохи — і в нас на пальцях можна буде полічити людей з вищою освітою.

На щирість відповів щирістю. Коли говорити про навчання, то він волів би вивчати тільки медицину. До Львова не поїде, бо цього не дозволяє йому почуття національної честі, а на навчання за кордоном у нього нема грошей.

— А інші виїздять з голими руками і дають собі якось раду.

— Я не належу до таких заповзятливих. Потім до науки я ставлюсь з повагою. Коли б уже потрапив до університету, то не існувало б для мене нічого іншого поза наукою.

— Коли так, — сказав старий Задорожний сердечно, — їдь, а я тобі допоможу.

Така відповідь дослівно спантеличила його. Не знав першої хвилини, як її розуміти. Дякувати за ласку, образитись за милостиню, сприйняти це як панську химеру і обернути все в жарт? Розгубився зовсім. Чи думав уже тоді стати зятем Задорожного? Навіть здригнувся. Бог свідком, що ні. Кінець кінцем вона поводилась з ним, немов княжна з своїм лакеєм.

Як же мені прикро чути такі слова! Де ж почуття гордості в цієї людини?

Север продовжує. Була завжди така елегантна. Така акуратна. Ніби не з нашого, українського середовища. Ледве зволила познайомитись з ним. Була тоді ще дуже молода, а проте відштовхувала своєю напускною повагою. Перебиваю:

— Що, по-твоєму, українці, як правило, неотеси?

Не збентежився навіть.

— Я хотів сказати, що українці щиріші в поведінці. Ти мене не зрозуміла.

Можливо. Чи Задорожний розраховував уже тоді на нього, як на свого майбутнього зятя? Відкидає цю думку рішуче. Надто добре знає того чоловіка, щоб допускати таку гадку. Просто старому Задорожному забагнулося зробити великодушний вчинок.

Вступний термін уже минув, але Северові пощастило якось, теж почасти з протекції, бо мав у Відні якогось знайомого прелата, вступити до університету.

— А гроші? Як було з грішми? Була якась умова між вами? Я не розумію, як це робиться… Це такі неприємні справи… Як ти їх полагоджував?

Бачу, як Север червоніє від внутрішньої спазми.

Задорожний позичив йому на дорогу п'ятсот злотих. Я повинна розуміти: він був майже його вчитель. Силою факту, вся ініціатива була в руках Задорожного. Що мав Север діяти, коли Задорожний вручив йому п'ятсот злотих («Вручив?» — «Так, вручив») і додав при тому:

— Ці гроші я тобі позичаю, хлопче.