Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Спочатку Хтайарша хотів був узяти на судно свою матір Атоссу та двох дружин, які супроводили його в цьому поході, та потім вирішив лишитися сам, узяв тільки сотню драбантів особистої охорони, хоча півсотні перських воїв там уже було.

Така відносна самота подобалась цареві, але згодом він стомився від самоти, не маючи з ким перемовитися словом. Не розмовляти ж цареві з отим сотенним воєводою, який намагався бути далі від володаря й товкся на носі корабля.

Хтайарша вийшов з розкішної опочивальні під палубою корми й почав дивитися на розташований під самим берегом острів Тасос із височенною шатроподібною горою. На острові біліло вже давно підкорене персами еллінське місто, а материковим берегом рухалася чотирисмуга тисяча «безсмертних», — з корабля цареві було видно ліву, білокінну смугу та вкриті волячими шкірами плетені лозові щити.

Керманич-єгиптянин по-змовницькому всміхався до нього, зрідка ворушачи довжелезним єгипетським веслом-кермом. Та усмішка трохи дратувала Хтайаршу, він поманив сотника й звелів переказати керманичеві, щоб не смів дивитися так на царя, бо інакше цар накаже привселюдно його відбатіжити.

Сотник довго пояснював це керманичеві, той майже нічого не тямив по-перському, але зрештою винувато схилив перед царем голову й більше не кривив по-змовницьки вуста.

Далі за Тасосом фінікійці наздогнали кілька грецьких торговельних суден, що везли зі Скіфії хліб, і коли про це доповіли Хтайарші, він сказав:

— Відпустіть їх і не займайте.

— Але ж вони везуть пшеницю для ворожих нам еллінських міст!

Хтайарша поблажливо засміявся:

— Ми теж веземо пшеницю для нашого війська майже на всіх своїх кораблях. А тепер хай нам допомагають і вони — їхня пшениця знадобиться нашому війську. Треба вміти думати наперед!

Коли трієра проминула острів Тасос і звернула просто на південь, у відкрите море, в корму подув пружний ходовий вітер, єгипетська обслуга, заджерґотавши по-своєму, заходилась підіймати важке, плетене з тростини та мотуззя вітрило. Швидкості враз додалось, і перський цар із задоволенням подумав, що дорога нарешті звернула на південь, отже, наближалися до мети.

Тепер нескінченної смужки перського війська не стало видно, попереду царської трієри пливло для охорони зо два десятки єгипетських та фінікійських кораблів із перськими воями, позаду пливла решта суден, широкою дугою обминаючи острів Тасос, а фракійський берег розтанув у гарячій імлі. Коли ж імла згодом поглинула й сам острів, почалася буря.

— Вона почалась під чистим розпеченим небом, без хмар, але вітер дужчав і дужчав, корабель кидало вгору й униз, гнало вперед веслами та до дзвону набубнявілим вітрилом, якого керманич не опускав. Круглодонне широке судно трималося на хвилях дуже впевнено. Керманич звелів опустити вітрило тільки тоді, коли чорні хмари з'явилися водночас на півдні й на півночі, а згодом і на сході та заході, охопивши трієру загрозливим обручем. Еллінські мореплави ніколи не перетинали Стрімонську затоку навпрошки, а завжди трималися берега, бо в бурю тут відкривалися небезпечні підводні течії. Але керманич-єгиптянин не відав, що півострів Халкідіку елліни між собою називають Тризубом Посейдона, грізного бога морів.

Коли дотеперішню бурю можна було назвати просто бурею, то відтепер море клекотало, як окріп у казані, а корабель став схожий на безпорадну горіхову шкаралупку. З бортів, корми й носа трієру почало захлюпувати й заливати, й цар Хтайарша, який досі не хотів показувати страху, тепер спустився в свою почивальню під палубою корми. Після демонічного шабашу тут йому здалося спокійно й зовсім безпечно, але це тривало тільки мить, оббитий і вистелений дорогими шкурами засік шарпався й мовби перекидавсь догори підлогою.

Хтайаршу почало нудити, він знову вибрався на корму й учепивсь обіруч за бічну насадну балку, та тепер не міг дихнути від безперервних ударів хвиль. Ледве добравшись на хитких ногах униз до покою, він знесилено впав на підлогу, лише коли зсудомлювало шлунок і до горла підкочувався нудотний клубок, цар спинався навколішки й ревів, наче мул над порожніми яслами.

Хтайарша втратив лік часові, світ звузився до розмірів цієї потемнілої опочивальні, за її межами вже нічого не було. Зрідка до його притупленого морською хворобою слуху долинали якісь дивні надсадні звуки, але їх він також сприймав як щось неістотне й неіснуюче. Крізь щілину в порозі дедалі настирливіше лилася в приміщення вода, шкури на підлозі підмокли й огидно чавкали, але Хтайарша ніяк не міг збагнути зв'язку між тими криками за дверима та чавканням шкур у воді. На мить якась незбагненна сила звела його на хисткі ноги й випхала в двері, він ковзнув затуманеним поглядом по з'юрмлених у кількох місцях судна перських воях та по нескінченних лавах розташованих одні над одними веслярів, але не міг подолати в собі холодної байдужості. Судомно вчепившись у весла, веслярі намагались дотримуватися загального ладу, але весла то потрапляли в круту хвилю, то зависали в повітряній ямі, від чого корабель хапав бортами дедалі більше води. Кілька персів та єгиптян з обслуги корабля накинулися на гурт мокрих, смертельно переляканих воїв і заходились під загрозою меча примушувати їх стрибати у воду; дехто ховався між ноги та під лави веслярів, цих кололи чи рубали навідліг і потім кидали в розбурхані хвилі. Але навіть таке видовище не змусило стямитися збайдужілого до інших і до самого себе царя. Він уже не відчував навіть страху, лише нова хвиля, яка налетіла зліва й просто вбила його під лаву крайнього весляра, здається, неживого, змусила несвідомо порачкувати в двері покою.

В голові крутились уривки й скалочки якихсь думок, які він марно намагався стулити й посклеювати, навіть для переконливості проказував їх уголос, але ті скалки й уривки не складались у людські слова. Його качало по всій підлозі, й він бездумно розчепірював руки та ноги, а з горла його вряди-годи вихоплювалося звіряче ревіння. Коли спробував звестися на рівні, його кинуло головою навзнак; голову протнув короткий лютий біль, та не встиг цар усвідомити того болю, як звідусюди почала накочуватися чорна глухота, її він на диво чітко усвідомив: то по нього прийшла смерть.