Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

— Ну, коли так, — сіпає Зоня головою, мов молодий лошак, — то я з ним сама поговорю.

На коліна ладна я впасти перед нею, щоб тільки одмовити її від цього наміру.

Брешу, що сама переконаю Севера, аби поговорив з мамою.

Такі сцени в нашому домі, на жаль, відбуваються щовечора і погано впливають на мій настрій. Це помітив і Север.

— Ти чогось сумна, мишко?

— Бо цей світ іноді якийсь такий дурнуватий… — кажу.

Бере мене в обійми, замість підтримати мене, сам шукає захисту в мене.

— Мишко… мишко, ти повинна завжди бути веселою, бо вся твоя міць у тому, що маєш таку широку віру. Це трохи недоладно сказано, але воно так… саме — широка та твоя віра…

Може, і його правда. Мій смуток, видно, не такий глибокий, коли від якогось часу сняться мені безнастанно зелені луки, зацятковані кульбабою, а по тих луках походжають дивні, на високих ногах, строкаті птахи, і кожен птах — окрема пісня.

Север таке сказав про мої сни:

— То твоя велика життєвість так виявляє себе.

Я хочу, щоб Север оженився на мені. Іноді думаю, хоч стараюсь не допускати таких думок, не гідних нашого кохання, що було б вигідно вийти заміж так, як Катерина, за лікаря. Хотіла, аби Север оженився на мені, ще й тому, що мала б змогу вдень і вночі бути вкупі з ним. Буквально лічила б кожний новий срібний волосок на коханій голові. Буває й таке, що відчуваю страх перед одруженням навіть з Севером.

Зоня, як вчула, що ми будемо переходити на іншу квартиру, відразу наїжилась.

— Прошу дуже, можете, про мене, переходити й на село. Чому ні? Буває й таке. Але ніхто мене не приневолить жити десь на передмісті… де немає ні тротуару, ні каналізації…

— А де ж будеш жити? — наївно спитала мама.

Зоня закопилила губу.

— Богу дякувати, зароблю, і мені вистачить, аби найняти якусь пристойну кімнату з лазничкою[162] і… доступом до кухні.

— Як? — жахнулась мама. — Ти… пішла б жити на гарсоньєрку?[163] Ти — дівчина? А що ж люди на це сказали б?

Зоня засміялась байдуже:

— Ті люди, що засуджують такі факти, не належать до мого оточення. І не думаю прислухатись до того, що вони скажуть на це. А в моєму оточенні… такі явища повсякденні.

— А яке оте твоє оточення? — запитала я, бо почала вже мене дратувати подвійна моральна бухгалтерія моєї сестрички. Зміряла поглядом мене від голови до п'ят.

— Моє оточення — службовці! Трудова прогресивна інтелігенція, а не такі сибарити, як ти, наприклад. Ось що таке моє оточення.

Чи варто ще сперечатись? Гадаю, що ні. Особисто я рада й не рада від того, що переходимо на іншу квартиру. Рада тому, що нарешті зможемо бути тим, чим є, а не пнутися до тих, якими ми перестали бути. Будемо собі звичайними незаможними дівчатками, які, незважаючи, що освіта дає їм право на іншу працю, мусять фізично заробляти на свій прожиток, як десятки, сотні, а може, навіть мільйони нам подібних. Вважаю, що це краще, ніж бути безробітним інтелігентом.

Не рада я тому, що змушена буду розлучитися з Севером, певніше, втратити нагоду бачити його так часто. А втім, хто його знає… Може, така формальна розлука піде лише на користь нашому коханню. Наперед нічого не можна знати. Перед такою перспективою Север теж починає думати про нове мешкання.

— Чи ти вже знайшов собі квартиру? — в моєму запитанні більше охоти допомогти, ніж цікавості.

— Так… власне… так…

— Та що ти кажеш? Цікаво, в кого?

Бачу, як важко йому говорити про цю справу.

— Я найняв… ціле мешкання… три кімнати… кабінет… прийомна…

Чому не радію від такої звістки? Чому ти, кажуть люди, дурне, а яке чутливе, а яке обережне, серце, не хочеш підстрибувати від шаленої радості, не хочеш умлівати від надії, що мій королевич готує дім на мій прийом?

Север теж мовчить. Дивиться кудись набік, і я бачу муку на його обличчі.

Пригортаюсь щільніше до його плеча і не знаю: маю співчувати чи прагнути цього дару для себе? Раптом стає мені якось усе трагічно відомим, ясним, навіть логічним.

— Ти одружуєшся, — чи то стверджую, чи то питаю і навіть сама собі дивуюсь, що не плачу при тому. Може, навіть (була таки мить) не дуже болію.

Север круто зупинився. Обертається до мене, бере моє обличчя у свої долоні, дивиться довго на мене, потім цілує в обвітрені березневим вітром губи побожно і безпристрасно, мов ікону.

— Я тебе кохаю і тільки тебе… І це моя єдина правда.

До цього моменту, здається, була в мене ще якась надія, а тепер до неминучості, яку я відчула від першого разу, долучається ще томлива безнадійність його і мого становища. Вагаюсь. Б'юсь між двома почуттями. Якийсь внутрішній, не обгрунтований дійсністю голос нашіптує мені, що ця людина каже правду. Ніби тільки тепер помітила, що маю поперед собою слабовільну людину, яка захопилася мною в силу контрасту характерів, бо в моєму світі все можливо, все можна здобути, навіть зірку з неба дістати. І що б там не сталось, цій бідній людині належить передусім співчуття від мене. Трохи що не простягаю руки до нього, коли раптово, немов під хвилею гордості, відступаю від нього і кажу з недобрим викликом:

— І що з того, що ти мене кохаєш, коли одружуєшся з іншою?.. Що з того, що ти мене кохаєш, коли ти не можеш нічого пожертвувати для свого кохання? Пригадуєш фантазію, яку ти розповідав про вальсінерію?

Почуваю пекучий, ні з чим не порівняний біль у серці від того, що він не заперечує моєї провокації. Виходить, що він справді має одружитись. І знову кудись зникає моя гордість, моя логіка, мій розум, який за всяку ціну хоче переконати мене, що я переоцінюю цю людину, що це кволе створіння не заслуговує, аби надмірно переживати втрату його. Всі вільні простори в моєму розумі і серці посідає тепер тільки одна непримиренна, деспотична думка: до цього він не сміє ніколи дійти.

А, не йдеться мені тепер про те, щоб він зі мною одружився, що, власне, я була тією, яка має бути в тих кімнатах. Але роль ця не повинна дістатись жодній іншій жінці, і найменше тій, що він собі її намітив. Не знаю, звідки і яким чином, але відчуваю, що захлинаюсь від зненависті до його нареченої. Ще не знаю, хто і яка