Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
– Тесляр і коваль Андуйєта спільно оглянули колеса, і наступного дня о сьомій ранку чистенький ошатний ридван стояв біля воріт монастиря, готовий до поїздки на гарячі води Бурбона, – ще за годину вишикувалися напоготові в два ряди жебраки.
Абатиса Андуйєтська, підтримувана послушницею Маргаритою, повільно пройшла до ридвана; обоє вони одягнені були в біле, на грудях у обох висіли чорні чотки. —
– Простота цього контрасту містила в собі щось урочисте; вони ввійшли до ридвана; черниці в такому ж одязі (солодка емблема невинності) розташувалися біля віконця, і коли абатиса з Маргаритою підвели голови, – кожна (за винятком бідної подагричної старої) – кожна, змахнувши кінцем покривала, поцілувала свою лілейну руку, що виконала цей рух. Добра абатиса з Маргаритою, набожно схрестивши руки на грудях, звели очі до неба і потім перевели погляд на черниць, немов кажучи: «Бог нехай благословить вас, дорогі сестри».
Мушу сказати, що історія ця мене цікавить, і я сам бажав би там бути.
Садівник, якого я віднині називатиму погоничем, був маленький, добродушний крем’язень, що любив побалакати й випити і не дуже утруднював себе прозаїчними роздумами про як і коли, а тому, взявши під заставу своєї місячної монастирської платні бурдюк – або міх – вина, він закріпив його на задку ридвана, вкривши великим рудуватим дорожнім каптаном для оберігання від сонця; – а оскільки було дуже спекотно, і хлопець, не жаліючи зусиль, удесятеро частіше крокував, аніж сидів на передку, – то він знайшов значно більше приводів побувати в тилу коляски, ніж того вимагала природа; – і ось, завдяки безперестанному ходінню назад і вперед, сталося так, що все його вино витекло із законного отвору бурдюка раніше, ніж було подолано половину шляху.
Людина є істота, схильна до звичок. День видався жаркий – вечір настав чудовий – вино було відмінне – бургундський пагорб, що його виробляє, страхав крутизною – приваблива гілка над дверима прохолодного будиночка, що стояв біля самого підніжжя, погойдувалася в цілковитій гармонії з почуттями – вітерець, граючись листям, виразно шепотів: «Увійди, – увійди, змучений спрагою погоничу, – увійди сюди»!
– Погонич був син Адама. До цього мені не потрібно додавати жодного слова. Він відпустив повновагий удар кожному з мулів, поглянув на абатису й на Маргариту – немов сказавши їм: «Я тут», – іще раз ляснув з усієї сили бичем – немов сказавши мулам: «Ідіть вперед» – і, непомітно ступивши назад, прошмигнув у корчомку біля підніжжя гори.
Погонич, як я вже сказав, був веселий, балакучий хлопчина, що не думав про завтрашній день і не засмучувався ні про те, що було, ні про те, що буде, аби тільки не переводилося бургундське та можна було побалакати за скляночкою. – Ось він і пустився в довгі розмови про те, що він – мовляв – головний садівник в Андуйєтському монастирі і т. д. і т. д., що з приязні до абатиси й мадемуазель Маргарити, – яка ще тільки послушниця, – він з ними їде від меж Савойї і т. д. – і т. д. – і що абатиса від великої набожності нажила собі пухлину на колінному суглобі – а яку безліч трав він для неї зібрав, аби розм’якшити затверділі її соки і т. д. і т. д.! – і що коли бурбонські води не допоможуть цій нозі, – вона легко може зашкутильгати на обидві – і т. д. і т. д. – Він так захопився своєю історією, що абсолютно забув про її героїню – і про молоденьку послушницю і – що ще непробачніше – про своїх мулів. А останні, будучи тваринами, які норовлять обдурити всякого, за прикладом своїх батьків, які обдурили їх самих, – і не в змозі дати послід (подібно до всіх чоловіків, жінок і інших тварин) – вони кидаються вбік, уздовж, назад – у гору, з гори, куди тільки можуть. – Філософи, з усією їх етикою, ніколи належним чином цього питання не розглядали – як же міг це передбачити бідолаха погонич за склянкою вина? Він навіть і не подумав ні про що таке. Настав час подумати нам самим. Залишимо ж цього найщасливішого та найбезтурботнішого зі смертних у вихорі його стихії – і займемося на хвилину мулами, абатисою й Маргаритою.
Під дією двох останніх ударів погонича мули продовжували спокійно та сумлінно посуватися в гору, поки не здолали половини її; як раптом старший із них, хитрий і тямущий старий біс, скосивши очі на повороті дороги і помітивши, що ззаду немає погонича —
«Присягаюся наростом під моїм копитом! – сказав він, вилаявшись, – далі я не піду». – «А якщо я зроблю ще хоч крок, – відповів другий, – нехай мою шкіру здеруть на барабан». —
Умовившись таким чином, вони зупинилися. —
Розділ XXІІ
– Ідіть уперед, гей ви! – сказала абатиса.
– Вйо – вйо – вйо, – кричала Маргарита.
Пш – пш – и – пш – и – ш, – пшикала абатиса.
– В’ю-у-у – в’ю-у-у, – в’юкала Маргарита, склавши колечком свої пухкі губи майже як для свисту.
Туп-туп-туп, – стукала абатиса Андуйєтська кінцем своєї палиці із золотим набалдашником об дно ридвана. —
– Старий мул пустив…
Розділ XXІІІ
– Ми загинули, кінець нам, дитя моє, – сказала абатиса, – ми простоїмо тут усю ніч – нас пограбують – нас зґвалтують. —
– Нас зґвалтують, – сказала Маргарита, – як Бог святий, зґвалтують.
– Sancta Marіa! – заволала абатиса (забувши додати О!), – навіщо я дала захопити себе цьому проклятому суглобу? Навіщо покинула монастир Андуйєтський? Навіщо не дозволила ти служниці твоїй зійти в могилу неспаплюженою?
– О палець! палець! – вигукнула послушниця, спалахнувши при слові служниця; – чом би мені не сунути його туди або сюди, куди завгодно, аби лише не в цю тіснину?
– Тіснину? – сказала абатиса.
– Тіснину, – відповіла послушниця; страх помутив у них розум – одна не розуміла, що вона говорить, – а друга – що вона відповідає.
– О моє дівоцтво! дівоцтво! – вигукнула абатиса.
– оцтво! – оцтво! – повторювала, схлипуючи, послушниця.
Розділ XXІV
– Дорога матушко, – мовила послушниця, опам’ятовуючись трохи, – існують два вірні слова, які, мені казали, можуть змусити будь-якого коня, осла або мула зійти на гору, хоче він чи не хоче; – хоч який би він був упертий чи зловмисний, але, почувши ці слова, він зараз
