Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Люблю я піфагорійців[336] (значно більше, ніж наважуюся висловити моїй милій Дженні) за їх«Χωρισµὸν ἀπὸ τοῦ σὼµαοζ, εἰζ τὸ ϰαλωζ φιλοσοφεῖν» (зрікання тіла, щоб добре мислити). Жодна людина не мислить правильно, поки вона поміщена в тіло; властиві їй від природи кров, флегма та жовч засліплюють її, а надмірна в’ялість або надмірна напруга тягнуть урізнобіч, як це видно на прикладі єпископа і мене. – Розум є наполовину почуття, і міра самого неба є лише міра теперішнього нашого апетиту і травлення. – Але хто ж з нас двох у цьому разі, на вашу думку, більше помиляється?
– Ви, звичайно, – сказала вона, – розбурхати цілий будинок у таку рань!
Розділ XІV
– Але вона не знала, що я дав обітницю не голитися, поки не приїду в Париж, – проте я терпіти не можу робити таємницю з дурниць, – ця обережність пристойна тим дрібним душам, на яких (Lіb. 13, De morіbus dіvіnіs, cap. 24) будував свої обчислення Лессій,[337] стверджуючи, що одна кубічна голландська миля досить простора, – навіть занадто простора, – для восьмисот тисяч мільйонів, якщо припустити, що таким є найбільше число душ, які можуть бути засуджені (від гріхопадіння Адама) довіку.
На чому він будував цей другий розрахунок – якщо не на батьківській добрості Бога – я не знаю – і ще більше мені важко сказати, що творилося в голові у Франсиско Рівери, що стверджував, ніби для вміщування такого числа вимагається не менше двохсот італійських миль, помножених на самих себе. – Напевно, у своїх викладеннях він вирушав від давньоримських душ, про які читав у книгах, випустивши з уваги, що, завдяки поступовому виснаженню та занепаду протягом вісімнадцяти століть, вони неминуче мали скорчитись і на той час, коли він писав, перетворитися майже на ніщо.
У епоху Лессія, людину, мабуть, холоднокровнішу, вони були зовсім малесенькі —
Нині – вони куди менші —
А найближчої зими ми виявимо, що вони ще дужче зменшилися; словом, якщо ми і далі рухатимемося від малого до меншого і від меншого до нуля, то я можу беззастережно стверджувати, що через півстоліття такого ходу в нас узагалі не залишиться душ; а оскільки довше за цей термін віра християнська навряд чи проіснує, то ось вам і вигода: і ті й інша зносяться одночасно. —
Слава тобі, Юпітере! слава всім іншим язичницьким богам і богиням! бо тоді ви знову вийдете на сцену, ведучи за собою і Пріапа[338] – от веселий настане час! – Але де я? в яке чудове сум’яття збираюсь я кинутись? Я – я, дні якого вже визнані, здатний насолоджуватися радощами майбутнього хіба тільки у своїй фантазії – що до того ж понад міру розігралася! Заспокойся ж, дурнику, не заважай продовжувати.
Розділ XV
– Оскільки, повторюю, «я терпіти не можу робити таємницю з дрібниці», – то я і поділився зі своїм поштарем, ледве тільки ми з’їхали з бруківки; за це виявлення довіри він клацнув бичем; корінна пустилася риссю, підпряжна чимось середнім між риссю і галопом, і так ми танцювали до Еї-о-клоше, що славилося колись найгармонійнішим у світі співом дзвонів; але ми протанцювали через нього без музики, бо дзвони в цьому місті (як, правду сказати, і всюди у Франції) були сильно засмучені.
Отже, рухаючись з усією доступною для мене швидкістю, з
Еї-о-клоше я прибув у Флікскур,
з Флікскура я прибув у Пекіньї і
з Пекіньї я прибув у Ам’єн,
місто, відносно якого мені нічого вас повідомити крім того, що я вже повідомив раніше – а саме – що Жанетон ходила там до школи. —
Розділ XVІ
В усьому списку дрібних прикростей, яким випадає надувати вітрила мандрівника, немає докучливішої і болючішої, ніж та, яку я збираюсь описати, – і від якої (якщо тільки для її запобігання ви не посилаєте вперед кур’єра, як це робить багато хто) немає порятунку, вона полягає в тому, що, коли б ви були в щасливому бажанні поспати – хоч би ви проїздили по прекрасній місцевості – по найкращих дорогах – і в найспокійнішій у світі кареті – більш того, коли б ви були навіть упевнені, що могли б проспати п’ятдесят миль підряд, жодного разу не розплющивши очей – та що я говорю: якби вам було доведено з такою ж переконливістю, з якою вам може бути доведено яку-небудь істину Евкліда, що, заснувши, ви б почувалися в усіх відношеннях так само добре, як і не спавши, – можливо, навіть краще, – все-таки плата подорожніх, що неухильно повторюється на кожній станції, – необхідність засовувати з цією метою руку в кишеню, діставати звідти і відлічувати три ліври п’ятнадцять су (по одному су) кладуть край вашому благому наміру, – в усякому разі, ви не в змозі його здійснити понад шість миль (чи понад дев’ять, якщо їдете півтори станції) – хоч би йшлося про порятунок вашої душі.
– Але я покінчу з ними, – сказав я, – загорну три ліври п’ятнадцять су в папірець і всю дорогу триматиму їх напоготові, затиснувши в кулак. Тепер від мене буде потрібно всього лише, – сказав я (зібравшись поспати), – спокійно опустити це в капелюх мого поштаря, ні слова йому не сказавши. – Але тут бракує двох су на чай – або попалася монета в дванадцять су Людовика XІV, яка не є в обігу, – або з останньої станції залишилося боргу лівр і декілька ліарів, про яких мсьє забув, ці сперечання (оскільки вві сні неможливо сперечатися по-справжньому) вас будять, усе-таки солодкий сон іще можна повернути, плоть іще може взяти гору над духом і вичухатися від цих ударів – але тут виявляється, о Боже! що ви заплатили тільки за одну станцію – а проїхали півтори; це примушує вас вийняти довідник поштових доріг, друк у якому такий дрібний, що мимоволі доводиться розплющити очі, тоді пан кюре пригощає вас пучкою тютюну – або бідолашний солдат показує вам свою ногу – або чернець простягає свій кухоль – або жриця водоймища бажає змочити ваші колеса – вони цього не потребують – але
