Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

хоч, пам’ятаю, він теж волав, як дурнуватий. Я збрехав, що покинув своє авто в Аврорі, й запропонував йому відвезти мене в місто і разом пообідати. Дякувати богу, він погодився, і ми поїхали. Я подумав, що Лютер тим часом вшиється звідти потихеньку і відбудеться переляком. Ми подалися обідати в «Кларкс». Там Гаррі Квеберт розповів, що два дні тому йому зсудомило ногу під час пробіжки і Лютер удосвіта підвіз його з Аврори до Гусячої бухти. Запитав, що робить Лютер в Аврорі так рано. Я перевів розмову на інше, але сильно стривожився: пора було все це припиняти. Того ж дня увечері я наказав Лютерові не з’являтися більше в Аврорі, бо матиме проблеми. Та він усе одно туди їздив. За тиждень чи за два я сказав, що вже не хочу, щоб він малював Нолу. Ми дуже посварилися. Це було в п’ятницю, 29 серпня 1975 року. Він заявив, що не хоче в мене працювати, і пішов, грюкнувши дверима. Я подумав, що він зробив це зопалу і повернеться. Наступного дня, того самого 30 серпня, я поїхав рано, бо мав декілька зустрічей, а повернувшись увечері, побачив, що Лютера таки нема, і мене охопило дивне передчуття. Почав його шукати. До Аврори доїхав годині о восьмій, а дорогою мене випередила ціла колона поліційних авто. У місті панувало страшенне сум’яття: всі обговорювали зникнення Ноли. Я спитав адресу Келлерґанів, хоч міг спокійнісінько піти за роззявами і каретами швидкої допомоги, що з’їжджалися до їхнього дому. Трохи постояв у юрмі, не вірячи тому, що сталося, дивився на дім, де мешкала та дитина, — маленький, спокійний, білий дощаний будиночок із гойдалкою на старій вишні. До Конкорда я повернувся вже поночі і зайшов у Лютерову кімнати перевірити, чи його нема, та його, звісно ж, не було. А на мене дивився Нолин портрет. Він його повністю закінчив. Я забрав картину і повісив у майстерні. Відтоді він там і висів. Я чекав Лютера цілісіньку ніч, але марно. Наступного дня зателефонував його батько, він теж його шукав. Я сказав, що Лютер поїхав два дні тому, але нічого не уточнив. Утім, я взагалі нікому нічого не говорив. Я замовк. Бо якби сказав, що Лютер винен у викраденні Ноли Келлерґан, це означало б, що я ніби й сам трохи причетний. Чекав Лютера три тижні й щодня їздив його шукати. Аж ось його батько сповістив, що чоловік загинув у автокатастрофі.

— Ви хочете сказати, що, на вашу думку, це Лютер Калеб убив Нолу? — запитав Ґегаловуд.

Стерн кивнув.

— Так, сержанте. Я вже тридцять три роки живу з цією думкою.

Коли я вислухав розповідь Ґегаловуда про розмову зі Стерном, мені аж заціпило. Потім я дістав іще дві пляшки пива з міні-бару і ввімкнув плеєр.

— Ви повинні повторити все це, сержанте. Мені треба вас записати для книжки.

Він охоче погодився.

— Та ради бога, письменнику!

Я натиснув кнопку. Цієї миті в Ґегаловуда задзвонив телефон. Він сказав «гало», і плеєр записав його слова: «Ви певні? Ви все перевірили? Що? Що? О боже, здуріти можна!». Він попросив у мене аркуш паперу та ручку, записав те, що йому сповістили, і натиснув «відбій». Потім якось дивно зиркнув на мене і сказав:

— Це стажер нашої бригади. Я попросив його знайти рапорт про автокатастрофу з Лютером Калебом.

— І що?..

— Згідно з тодішнім рапортом, Лютера Калеба знайшли в чорному «шевроле монте-карло», що належав компанії Стерна.

П'ятниця, 26 вересня 1975 року

Днина видалася похмура. Сонце зійшло кілька годин тому, та світло було тьмяне і мляве. Скрізь повзли сувої густої імли, що властиво для Нової Англії вологої осінньої пори. О восьмій ранку ловець омарів Джордж Тент вийшов разом із сином на човні з маленького порту Саґамор, що в Массачусетсі. Його ділянка була розташована переважно уздовж узбережжя, та він належав до тих рідкісних представників своєї професії, які ставили пастки у вузьких затоках, що їх забракували інші ловці, вважаючи важкодоступними і такими, що надто вже залежать від припливів, щоб давати серйозний прибуток. В одну з таких заток, де стояло дві пастки, і поплив Джордж Тент. Коли він розвертав човен у бухті Сансет — так називали лагуну поміж крутих бескидів, — його сина раптом засліпив яскравий зблиск світла. Промінь сонця прорвався крізь хмари і відбився від якогось предмета. Це тривало якусь частку секунди, та спалах був таки потужний, тож хлопчина зацікавився й, діставши бінокля, взявся оглядати бескиди.

— Що сталося? — запитав батько.

— На березі щось є. Не знаю, що саме, та я помітив сильний зблиск.

Оцінивши рівень океану відносно скель, Тент вирішив, що глибина дозволяє наблизитися до берега, і дуже повільно рушив уздовж узгір’я.

— Можеш сказати, що воно таке? — зацікавлено запитав сина.

— Відблиск — це напевно… Але від чогось незвичайного, від металу чи скла.

Вони пропливли трохи далі й, огинаючи бескид, раптом побачили те, що так потужно сяйнуло. «А хай йому біс!» — вигукнув старий Тент і, витріщивши очі, кинувся до бортового передавача викликати берегову охорону.

Того ж таки дня, о 8 годині 47 хвилин ранку, до поліції Саґамора від берегової охорони надійшов сигнал про нещасний випадок зі смертельними наслідками: якесь авто зірвалося з дороги над бухтою Сансет і розбилося на скелях. На місце пригоди виїхав полісмен Даррен Венслоу. Він добре знав ту ділянку: вузьке шосе уздовж карколомного урвища, звідки відкривався розкішний краєвид. На найвищій точці навіть облаштували паркувальний майданчик, щоб туристи могли помилуватися панорамою. Достоту райський куточок, хоча Венслоу завжди вважав його небезпечним, бо там не було захисної огорожі. Він декілька разів звертався до міської влади з відповідним запитом, адже літніми вечорами на майданчику завжди було людно, — та марно. Спромоглися тільки поставити знак, що попереджав про небезпеку.

Під’їжджаючи до майданчика, Венслоу помітив пікап лісництва, а це означало, що аварія сталася тут. Він одразу ж вимкнув сирену і загальмував. Два лісники спостерігали, як унизу судно берегової охорони висуває телескопічну стрілу.

— Кажуть, там авто, — озвався один із них, — та ні хріна не видно.

Поліцай підійшов до краю урвиська: схил був майже прямовисний, кам’янистий, там поросла ожина і висока трава. Справді, годі було щось розгледіти.

— Кажете, авто простісінько під нами? — запитав він.

— Так передали по екстреному зв’язку. Судячи з того, де стоїть судно, гадаю, авто було на майданчику і з