Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— А не нарікала, що занедбуємо її?

Криво.

— Невже ж вона така невдячлива зроду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона тобі чимало турботи. От дівочі примхи.

Гетьман поклепав Кочубея по плечу.

— Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи.

— Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.

— А монастир?

— Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.

— Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.

— Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.

— На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.

— І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.

— Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.

— Говориш, бо сам доньки не маєш.

— Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш... Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!

За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.

— Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе...

Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.

— Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець!

— Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.

Згадуючи тії хитрощі, сміялися.

— За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.

— Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю.

— Тільки мого сміху, що з тобою.

— Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.

— Рада б душа до раю...

— Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.

— Ніч, небезпечна річ.

— До хати треба.

— Або в мене не хата?

— В тебе не-хата, а палата.

— їв палатах люди живуть. Якось переночуєш.

Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.

За картами гетьман розказував цікаві й забавні пригоди зі своїх молодих літ, коли ще за границею бував. Мав їх чимало. Все щось нового пригадував собі, і навіть Войнаровському, котрий майже не відступав свого дядька, не доводилося двічі того самого дотепу почути.

Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.

Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.

Встали.

— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?

— Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський.

— Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали.

— Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.

— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має.

Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!

— Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно.

Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.

— Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.

— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман.

— Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.

За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.

— Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.

— Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання,