Гуляйгора - Віталій Іванович Петльований

— Сюди приходити?

— Можеш відразу явитися на стрільбище. Воно за головним корпусом.

— Дозвольте іти? — козирнув Павло, точнісінько так, як робив пожежник, що чимось завинив перед Черниковим.

— Ідіть, Чепель.

Після роботи зустрілися секунда в секунду о третій. Черников одвів стрільця на лінію вогню, а сам поніс уперед новеньку мішень, наштрикнув її на гвіздок у стіні.

— Три патрони для тренування. Потім отримаєш ще три. Ціляй у десятку, в чорний кружок! Розумієш? Та дивися, поверх муру не шарахни, там живі мішені, буває, вештаються. Доводилося тобі коли-небудь стріляти?

— А чого ж. Кілька разів з мисливської…

— Ну, тоді давай. Не спіши. За скобу не смикай, а плавно натискай. Увага Г Слухай мою команду. Приготуватись! Вогонь!

Павло стрельнув, перезарядив і ще раз стрельнув, потім ще… До мішені пішли разом.

— Оце так ми стріляємо… — Черников позначив олівцем пробоїни. — Одна твоя куля в трійці, друга в одиниці, а третьої взагалі нема.

Потім Черников стрельнув сам.

Куля його пробила чорне яблучко. Десятка!

Здивований Павло тільки плечима знизав:

— Ви, мабуть, чемпіон світу?

— Я — «Ворошиловський стрілець», хлопче. Ще з громадянської. Слава богу, зі стажем.

— У мене чомусь руки тремтіли. Хвилювався.

— Тобою нерви командували, а не ти ними. Ану спробуємо ще раз.

І, на своє здивування, Павло вибив двадцять п'ять очок, Черников мовчки надписав на мішені зверху червоним товстим олівцем його прізвище й акуратно згорнув її. Потім так само поважно проштрикнув у сорочці Павла дірочку й пригвинтив новенький значок.

— Іди сміливо до Тюриної, більше їй нічого й не треба. — І ніби зітхнув, сам собою незадоволений. — А норми ГПО здаси Рогову. Він буде твоїм попутником у велопробігу. Бігати вмієш? Плавати? Стрибати? От і добре, Ти, я бачу, селянський син, а там змалку ціну мускулатурі знають. Як на мене, то я б кожному сільському молодику, який у полі працює з батьком, видавав би значки без мороки.

Павло, попрощавшись із Черниковим, одійшов трохи і зняв значок — замилувався ним.

У Тюриної знову засідали. Але вже не хлопці, а дівчата. Білявенька щось гаряче доводила Розі, а та, побачивши Павла, незадоволено на нього подивилася, мовляв, не заважай. Він стояв біля дверей, бо вільного стільця не було. Дівчата поглядали то на нього, то на білявку — свою ровесницю, яка стояла бліда, розгублена, мов на суді.

Павло вже хотів вийти, але Тюрина зупинила його.

— Куди ж ти, Чепель? Секретів у нас немає. Правда ж, дівчата? Нехай послухає, може, виступить, від імені хлопців. Продовжуй, Ларисо, А ви, дівчата, сідайте тісніше, звільніть стілець Павлові.

Йшлося про некоректний учинок білявки. Замполіт фабзавучу Копитко під час виховавчого уроку почав був голосно цитувати чужого листа, підкинутого йому невідомим «доброзичливцем». А вона, Лариса, що сиділа на першій лаві, ні з сього ні з того вихопила у замполіта листа і вибігла з класу. Пояснювала тепер, що то був дівочий лист про любов. Навіщо ж насміхатися над чиїмось почуттям!

Замполіт обурився — якесь дівчисько надумало його навчати етики! Павло прислухався до пояснень Лариси, був на її боці. Адже лист про любов. Уявив себе на місці тієї дівчини, чий лист потрапив до замполіта. «Яке він мав право розголошувати?»

Обговорення затягнулося. Більше він не міг чекати, до поїзда залишалося менше години. Добре, що сидів біля дверей. Тихо вийшов.

Він завжди після роботи вибирав найкоротшу дорогу, і вона лежала через площу Дзержинського. Коли побачив її вперше, площа здалася кам'яним пустирем. Для скількох будинків вистачило б тут місця! А ще кидалося в очі — людський потік котився повз неї, обминав площу, тільки поодинокі перехожі перетинали її по діагоналі. І площа, і корпуси, названі Держпромом, і пам'ятник Кобзарю прикрашали місто. До голої ж площі Павло звикнути не може. Вона приголомшує його своєю невимірністю, він тут відчуває себе мурашкою, не розуміє — навіщо розлито стільки асфальту, поховано під ним земну красу? Зате інша площа, ніби й мала зовсім, з білосніжним Палацом піонерів у центрі, з висадженими на ній деревами, квітами — площа Тевелєва — радує його і вабить. Пам'ятає, привезла їх Августина Петрівна у Харків на екскурсію. Тоді в цьому будинку був уряд республіки. А за ним, на узгірку — музей Сковороди.

Дзвінкоголосі трамваї, які виринають з-за рогу, з Пушкінської, котяться весело далі, один везе людей на Південний вокзал, другий — на Леваду. Павло заздрить он тій старенькій бабусі, що сидить на стільчику біля своєї міської оселі, одягнута по-домашньому. Заздрить хлопчикові на балконі, який із своєї висоти бачить півміста, дівчаткам заздрить, що зайшли в будинок, на фронтоні якого красується табличка: «Гуртожиток ХДУ». Думає про городян, як про найщасливіших людей на світі. У містах життя не схоже на їхнє гуляйгірське. Що там цікавого? Хіба що сельбуд. Ївга Головко, бібліотекарка, видає тоненькі книжечки дуже цікаві. Часом знайдеш собі напарника пограти в шахи. Ото й усе. Молодь туди заглядає рідко, більше збираються за старою звичкою на кутках. Співають! Так було завжди, скільки пам'ятає. А тут… Місто, як тільки смеркне, засвітить яскраві вогні. Відчиняться двері театрів, кіно, клубів, вибирай на свій смак. У парках — музика. Останній поїзд відходить до Гуляйгори у нуль годин десять хвилин. Один раз на тиждень можна дозволити собі затриматися в місті довше, і тоді воно на кілька годин твоє. Нагуляєшся, аж ноги гудуть! А потім нічна дорога