Суча дочка - Валентина Миколаївна Мастерова

Він боявся недарма. Виклик його і парторга на бюро райкому партії означав неприємності чималі, але Данило Павлович по дорозі у район думав лише про одне: «Як випустять живих і теплих, то додому доїдемо!» їх випустили з доганами, занесеними в особові справи.

— Дай, Боже, щоб на цьому й окошилось, — говорив удома дружині. — Тільки навряд, здається мені…

Через кілька днів у село приїхав автобус із міліцією. Пішли по хатах трусити самогон. Перевертали у коморах повні діжки, вивертали у погребах огірки й капусту. Розбивали бідони та сулії прямо на подвір’ях — і повні, й порожні. На дорогах зупиняли колгоспників, що йшли з роботи, витрушували торбинки на сніг, навіть вивертали кишені. А Гната Шмеля, старого механізатора, який не пускав міліціонерів до хати, побили прямо на його подвір’ї, на очах у дружини й вагітної невістки. Закривавленого, повели вулицею до автобуса і забрали у район. Забрали й багатьох із тих, у кого знайшли самогон чи брагу. Село затихло, наче вимерло, а Данило Павлович уночі виїхав до Києва.

— Я до самого Щербицького доб’юся, а ні — то і в Москву поїду. Нехай знають…

Повернувся додому через кілька днів, схудлий і мовчазний. Нічого нікому не розповідав, тільки попросив у дружини:

— Внеси, Мар’є, там чогось… — Пив сам, поки не захмелів, потім опустив голову на руки й заплакав. — Ніде нема правди селянину, — хлипав голосно. — Живи рабом, рабом і здохнеш, — стукнув кулаком об стіл, аж ложка підскочила. — Нема правди, — стогнав, поки й не заснув.

На другий день по приїзді його знову викликали у райком партії.

— Не поїду, — відрізав він у трубку, — у мене роботи повно. Не поїду, — промовив затято сам до себе, — нехай уже що буде.

Високе начальство змінюється на посадах швидше, ніж дрібне.

Несподівано помінялося керівництво обкому партії, й районне вичікувально принишкло — нова мітла і мете по-новому Більше Данила Павловича ніхто нікуди не викликав, здавалося, що райком забув про це село та про його колгосп. Тільки перед весною прийшла рознарядка на посівну. Там колгоспу був доведений план і на картоплю, і на зернові, й зовсім небагато — на льон.

— Наша взяла! — розчервонілий Данило Павлович ходив по конторі й розмаював аркушами паперу. — А я думав — ми вже пропали, чесне слово.

Коли їй переказали, що викликає до себе голова, Оленка здивувалася.

— Чого б то? — запитувала у доярок.

Ті лише здвигали плечима. Прийшла додому після вранішнього доїння корів, переодяглася. Стала перед дзеркалом — на неї дивилася доросла жінка, аж надто доросла, як на її роки. Юність проходила мимо, лише боляче зачепила крилом, і Оленка з сумом думала, що її ровесниці ще бігають вечорами до клубу, дивляться на цей світ закоханими очима і чекають дива. Вона уже нічого не чекала, боялася про щось мріяти, бо так важко потім, коли ті мрії розбиваються об сувору реальність. Особливо сувору до тих, хто спіткнувся на початку самостійного шляху або і зовсім заблудився.

— Сідай он, — Данило Павлович показав їй на стілець біля столу. Вона сіла, запитливо подивилася на голову. — Я от про що хотів із тобою поговорити, — уважно глянув на дівчину. — Ти надовго прийшла на ферму чи так тільки, перебути?

— Я не знаю… — Оленка подивилася йому в обличчя, подумала, як він схуд за цей час і став майже весь сивий.

— Ну, ясно, — покрутив у руках олівця, потім поставив у синій пластмасовий стакан. — А в мене до тебе діло. Я чув, ти пробувала до інституту пробитися. — Оленка зніяковіла й опустила голову. — Це таке, що ніколи не пізно. Тебе я знаю і твоїх батька з матір’ю. Направимо вчитися в академію. На стаціонар не вийде, бо дитя. А то, як сама захочеш. А на заочне… подумай. Вибирай, хоч агрономію, хоч на зоотехніка чи ветеринара, аби вчилася. Мені спеціалісти во як треба, — провів долонею по горлу. — Хлопця здавай у яслі — легше буде. Згоджуйся, Олено, — попросив. — Ми вже старіємо, а ви, молоді, всі із села тікаєте. Воно ж правда — у селі не мед, але ж земелька рук просить і голови розумної.

Несподівано двері кабінету мало не злетіли з петель, і зайшов блідий голова сільради.

— Павлович! — зробив кілька кроків, став розгублено посеред кабінету.

— Чого це ти? — Данило Павлович аж зі стільця підхопився.

— Ну, що таке — кажи? Чого ти хавкаєш наче рибина на березі?

— У Параски Микитівни меншого сина вбито, тільки що із військкомату подзвонили. — І сів на один зі стільців, що у ряд стояли попід стіною.

— Де? — Павлович ковзнув рукою по столу і скинув на підлогу папери.

— Ну де? Де служив. На китайському кордоні. Будуть везти ось із солдатським супроводом. Готуйся зустрічати, і треба організувати похорон. Діждалася з армії сина, от…

Оленка затулила обличчя руками й заплакала.

— Цить. Йди поки. — Данило Павлович поклав їй на плече важку руку. — Тільки нікому — я сам, — додав тихо.

Оленка вийшла з контори і відчула у грудях нестерпну тугу. Дійшла до фельдшерського пункту і ледь не зойкнула вголос.

— Чого це ти, дівко, така страшна? — Параска Микитівна стояла у хвірточці й тримала у руці пляшечку з ліками. Оленка хапала ротом повітря й мовчала. — Знову хтось допік? — жінка дивилася на неї співчутливо. — Не звертай уваги — люди, вони всякі бувають, само не знає, що робить і що каже. А я оце через силу велику корів подоїла, то прийшла до фельдшерки — спасибі їй, наділила, — показала на пляшечку. — Вночі наче стрельнуло у серце і ніяк не попускає. Так мені трудненько зробилося. Дай, думаю, сходжу, візьму щось, а то вмру і синочка свого з армії не дочекаюся.

Олена заридала вголос і пішла дорогою. А Параска Микитівна стояла біля хвірточки і з тривогою дивилася їй услід, аж поки не під’їхав машиною голова.

— Сідай, Микитівно, — вийшов із машини, відчинив перед нею дверцята.

— Що таке? — жінка здивовано глянула йому в обличчя, обернулася на Оленку, зойкнула і впустила на дорогу пляшечку з ліками.

Сина везли тиждень. І цілий тиждень мати жила на світі тільки тому, що серце розривалося від болю, але не переставало битися. Кожна клітина мозку волала до Бога — забери! Але Бог не чув того волання чи, може, й чув та не міг серед мільйонів стражденних матерів на землі виділити одну муку.

— Пустіть мене, — попросила, коли важка військова машина спинилася у неї під