Побачити Алькор - Володимир Львович Єшкілєв

— Десь я таке бачив… — промурмотів Роман Олександрович.

Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.

— Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? — запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.

— Та ципа бігає як чорт, — підтвердила дівчина. — А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.

— Значить, було, — погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.

Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.

— Може, по ньому молотком постукати, — запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами.

— Давай постукаємо, — погодився той. — Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час…

— Може, Мармушка щось провтикала? — припустила Беконті. — Може, вони таки впали їй на хвіст?

— Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, — заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. — І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше — чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики — різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут яка нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка.

Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила — пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями.

— Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, — визначив Корецький. — І нащось у вигляді кільця. Дивно…

— Напевно, її треба обертати навколо… чогось, — припустила Мармура.

— Можливо, — Роман Олександрович подивився на свої рудні долоні. — Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом.

Розділ 9

— А я й не казав, що це буде легке завдання, — шеф дивився на Лавра поверх окулярів. Коли товстун надягав окуляри, це свідчило, що агентство увійшло в справи, що потребували безпосереднього директорського контролю.

— Вони там шифровані і на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будівлі сховані якісь цінності. Ну і те, що вони почали власне внутрішнє розслідування…

— Між іншим, наші вже пробили по базі цього твого Костиганова, — шеф дивився в ноут, де, як зрозумів Лавр, висвітилась «об'єктивка» на брата Пітера. — Він громадянин Словенії, в'їхав до України два тижні тому, раніше жив тут постійно, був одружений з громадянкою України, має з нею дитину. Розвівся у дві тисячі восьмому. По базі Інтерполу джентльмен не проходить, але до від'їзду мав зареєстровану нарізну зброю. Дозвіл на зброю дали, як я розумію, без належних підстав… От іще. Костиганов Пітер Венцелевич був співвласником приватного підприємства. Скажімо так, підприємства з поганою кредитною історією. Це ПП займалося розробкою та адаптацією програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа співвласників ПП, покривши свою частину боргів з продажу колекції раритетних мотоциклів. Отакої. Квартира у Києві, де живе колишня дружина, досі записана на нього… Ніяких компроматів. Позитивний заможний європеєць. Бізнесмен. Колекціонер.

— Мутний він.

— Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було?

— У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка.

— Жінка-стрілець — це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй.

Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:

— Більше нічого не хочеш мені сказати?

— Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.

— Ну?

— Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.

— Аргументи?

— Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападів був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.

— Зрозуміло, — кивнув директор. — А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?

— Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.

— Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все — хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів — море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… — директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. — Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від